Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Andrij z Płonśka (1425 - pered 1459)

АНДРІЙ З ПЛОНСЬКА

1425 – ПЕРЕД 1459

Рік 1425 закарбувався в історії Католицької Церкви на Волині подією великого значення. Папа Римський Мартин V, вділяючи 21 ХІІ 1425 року канонічну провізію наступника Григорія з Бучкова в керуванні тамтешньою громадою Божого люду, водночас вирішив перенести єпископську садибу з Володимира-Волинського до Луцька і піднести тамтешній замковий костел Пресвятої Трійці до гідності катедрального храму. Рішення Христового Намісника було обґрунтоване тією обставиною, що в дотогочасній столиці єпископства його пастирі не могли резидувати надалі “із-за війн, а також утиску (зневажання) з боку невірних (propter guerras et infidelium insultus)”. Безсумнівно, ці “утиски” (зневажання) чинилися тамтешньою громадою сповідників православ’я, у порівнянні до якої католицька громада становила кількісно відносно невелику групу. Так як папське рішення мало бути прийняте після дозволу місцевого світської влади, оскільки безпосередньою рушійною силою власне не був великий князь Вітовт, можна припускати, що тут йшлося також про нейтралізацію спроби, вчиненої два десятиліття тому, перетворити Луцьк у садибу католицького єпископа, конкуренційну щодо Володимира-Волинського. Наступники Григорія з Бучкова мали відтоді резидувати в Луцькому замку – одній із улюблених резиденцій великого князя Вітовта. Змінився при цьому їх єпископський титул. Наступник Григорій отримав Папську провізію не лише як “episcopus Ladimiriensis (Vladimiriensis)”, а “episcopus/electus Lucionensis vel Lucioriensis (Luczoriensis)”. Питання нового латинського звання пастирів Католицької Церкви на Волині вимагає певного коментарю. Зваживши на слов’янську назву міста Луцьк (Luck, Lutsk), це звання має звучати “episcopus Lucensisі”. Адже так називався в актах Римської курії єпископ Люго з Іспанії. Також і застосоване спочатку окреслення “Lucionensis” виявилося помилковим для працівників курії, тому що відносилося воно до старшої, заснованої в 1317 році дієцезії Luçon у Королівстві Франції. Форма “Lucioriensis” могла у свою чергу асоціюватися з латинською назвою дієцезії Nocera de’Pagani на Апенінському півострові – Luceriae Christianorum (отже, “Lucionensis”). Тому також у актах Апостольської Столиці прижилася ще протягом ХV століття по відношенню до Луцька на Волині штучно утворена назва “dioecesis Luceoriensis”, яка також в офіційних документах збережена до сьогоднішнього дня.

Згаданим наступником Григорія з Бучкова в пастирських рядах у католицькій Церкві на Волині й водночас другим – після Святослава – єпископом, який носить звання Луцького ординарія був Андрій. У більшості сучасних джерел згаданий він лише під одним іменем, натомість у пізнішій історіографії його почали називати Андрієм з Плавки або Сплавським і він був зарахований до шляхетського роду Сплавських, вживаючих герб Леліва. Уже, зрештою, у повідомлення про Луцьку дієцезію, присланому в 1749 році до Риму ординарієм Франциском-Антонієм Кобєльським, було згадано, що cathedra Luceoriensis operę et adminiculo Vitoldi ducis Lithuaniae e Vladimiria ab Andrea Pławka episcopo circa annum 1428 translata [est]”. Тим часом згаданий документ папської провізії від 21ХІІ 1425 року виразно називає Андрія сином Станіслава з Плонська (Andreas Stanislai de Plansko). Розташований у Плоцькій землі на Мазовії Плонськ, обдарований у 1400 році Мазовецьким П’ястом Сємовітом ІV міськими правами (попередньо град), був князівською власністю, а потім особи, які походили із Плонська не належали до лицарського стану, а до тамтешнього міщанства. Так, безсумнівно, було і у випадку Станіслава, а також його сина, обдарованого митрою. Списки студентів, зареєстрованих після 1400 року у відновленій Краківській Академії, не вміщують спогадів про пізнішого Луцького єпископа. Зате протягом ХV століття там навчалися кілька інших синів міщан із Плонська, а двоє отримали навіть наукові звання.

Про долю Андрія, сина Станіслава, перед винесенням на Луцьке єпископство, практично нічого не знаємо. Документ Папської провізії інформує, що він тоді мав священицькі свячення (що взагалі не було правилом у випадку осіб, які мали покликання стати пастирями дієцезії), отже, належав напевно до пресвітерії Плоцької дієцезії. Найімовірніше він був номінантом великого князя Вітовта, тому що не можемо вказати, яким чином дійшло до висунення його кандидатури на вакантний пастирський уряд на Волині. На початку його єпископського урядування, у січні 1429 року, відбувся в Луцьку пам’ятний з’їзд трьох монархів: короля Владислава Ягайла, великого князя Вітольда-Олександра і римського та угорського короля Сигізмунда Люксембурзького (незабаром імператора). Літописець Ян Длугош згадує у своїх “Річниках...”, що на зустріч прямуючим до міста можновладцям, після переходу ними річки Стир, “вийшли […] міські процесії та передусім латинський єпископ Андрій із своїми духовними, далі руський [Діонісій] із своїми, вірменський зі своїми, а також єврейський [равин] із своїми. Привітали вони римського короля [тобто майбутнього імператора Сигізмунда], котрий віддаючи честь латинському єпископу, зійшовши з коня, вшанував святі реліквії як належало, не звертаючи [натомість] уваги на процесії інших сповідувань і релігій. Про ймовірну участь Андрія в самих обговореннях з’їзду монархів не маємо інформації.

Для Луцького костелу набагато важливішою подією, ніж та зустріч можновладців, було здійснене 1 IV 1428 року великим князем Вітовтом забезпечення єпископства. Воно отримало на той час з його ласки села і гради Лучиці, Вишнів, Торчин, Колодяжне, Скулін, Бєлєнь (Билін) Хотачів, Хрипаличі, Зеленів, Русів, Парчово (Парчев або Порхів), Бучиці та Сцішево (Скшешів), а також млин на річці Сочельниця. У цьому ж році, 15 VIII, Вітовт фундував парафіяльний костел у Парчові (Порхові) – пізніше Янів-Біскупі, котрий отримав ту ж назву що і Луцька катедра (Пресвятої Трійці). Ці наділи пізніше підтвердив у 1457 році великий князь Сигізмунд Кейстутович, брат фундатора, а в 1547 році – король Сигізмунд І Старий. З наділами Вітовта співпадає започаткування існування в Луцьку катедрального капітулу, який мав складатися тоді лише з декана і трьох каноніків. Адже ж у самому привілеї князя від 1 IV 1428 року про нього не згадується.

На початку 30-х років ХV століття Волинь стає ареною бурхливих політичних подій, котрі наступили після смерті великого князя Вітовта-Олександра (+27 Х 1430). Наступником Вітовта став, згідно волі короля Владислава ІІ Ягайла, князь Болеслав Свитригайло (брат короля). Єпископа Андрія бачимо біля Свитригайла, у червні 1431 року, під час литовсько-хрестоностського з’їзду в Скірстимоні (Хрістмемель), під час якого був підписаний двосторонній мир. Однак на той час уже розходилися дороги короля і нового великого князя, у результаті цього конфлікту Луцький пастир опинився в дійсно важкій ситуації. Наприкінці липня 1431 року до самого Луцька дійшло військо. 31 липня під оборонними мурами міста в збройній польсько-литовській сутичці був переможений Великий Князь Болеслав Свитригайло. Луцьк, однак, брам своїх перед польськими військами не відкрив і розпочалася облога. У цій ситуації єпископ Андрій вирішив розпочати дії, про які згадує літописець Ян Длугош. Пише він так: “У середу, в день св. Петра в Оковах [тобто 2 серпня], до Луцька були вислані окличники із закликом, щоб замок добровільно здався королю Владиславу. Але коли Юрша, староста замку, дав зухвалу і рішучу відповідь, пропала надія на його [швидке] підкорення. Того ж дня Андрій, Луцький єпископ (episcopus Luczensis), так як був поляком, прибув до короля Владислава до табору, бажаючи запевнити його у своїй вірності. Однак по дорозі був пограбований польськими найманими солдатами, був позбавлений коней, одягу і всіх інших речей, й майже напівнагий прибув до намету Яна з Олесьниці, маршала Королівства Польського, за наказом монарха був відведений і тим маршалом Яном лише приодягнений”. Перемир’я між воюючими сторонами укладено на зламі серпня і вересня 1431 року, а зобов’язувати він мав до червня наступного року. У цьому ж 1432 році відбулася зміна на великокнязівському троні – Свитригайла заступив Сигізмунд Кейстутович – і в Литві вибухла громадянська війна, яка велася між прихильниками попереднього і нового володарів. Не маємо жодної точнішої інформації про єпископа Андрія під час її тривання, окрім того, що в 1432–1434 роках він виступає як свідок у документах Сигізмунда Кейстутовича, що вказує на те, що він став на його бік, дотримуючись вірності, передусім, королю Владиславу ІІ Ягайлу. 31 грудня 1435 року Луцький пастир був також свідком на документі довічного миру між Польщею і Тевтонським Орденом, який був укладений у Бресті-Куявському. У червні попереднього року (тобто 1434) помер король Владислав ІІ, а польський трон припав його старшому синові Владиславу, котрий мав лише 10 років (у майбутньому отримав ім’я Варненьчика). У свою чергу 1437 рік приніс угоду правителів Королівства Польського з Болеславом Свитригайлом, котрий отримав довічно Київщину, але був змушений передати в руки поляків замок у Луцьку, яким відтоді правили королівські старости. Це напевно не байдужий факт для особистого становища Луцького єпископа.

Про діяльність Андрія з Плонська у ці роки не можемо що-небудь сказати, тому що у відомому джерельному матеріалі, після 1435 року, ім’я єпископа Андрія з Плонська не з’являється. Це настільки дивне, що його наступник отримав папську провізію лише 28 вересня 1459 року, тому понтифікат Андрія мав би тривати ще без малого чверть століття. Хіба що припустити, що перед 1459 роком наступила довша вакансія, про яку не знаємо, або на той час припадає правління ще іншого, невідомого нам ієрарха, що мало правдоподібне. Дуже узагальнено можна ствердити, що єпископ Андрій із Плонська помер після 1435 року, але до 1459. Також місце його вічного спочивання залишається для нас невідомим.

Кшиштоф-Рафаїл Прокоп

[Krzysztof Rafał Prokop, “Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 29-33.]

З польської переклала

Ірина Андрощук

[“Волання з Волиніч. 6 (79) від листопада-грудня 2007 р., стор. 45-48.]

Andrzej z Płońska (1425 - przed 1459)

ANDRZEJ Z PŁOŃSKA

1425 – przed 1459

Rok 1425 zapisał się w dziejach Kościoła katolickiego na Wołyniu wydarzeniem o dużej doniosłości. Papież Marcin V, udzielając 21 XII 1425 kanonicznej prowizji następcy Grzegorza z Buczkowa w rządach tamtejszą społecznością ludu Bożego, zadecydował równocześnie o przeniesieniu siedziby biskupiej z Włodzimierza do Łucka i podniesieniu tamtejszego kościoła zamkowego pw. Przenajświętszej Trójcy do godności świątyni katedralnej. Decyzja namiestnika Chrystusowego uzasadniona została okolicznością, iż w dotychczasowej stolicy biskupstwa jego pasterze nie mogli nadal rezydować “dla przyczyny walk, jak też nacisków (znieważeń) ze strony niewiernych (propter guerras et infidelium insultus)”. Niewątpliwie owe “naciski” (znieważenia) czynione były przez tamtejszą społeczność wyznawców prawosławia, w porównaniu do której gmina katolicka stanowiła pod względem liczebnym niewielką stosunkowo grupę. Ponieważ decyzja papieska w odnośnym względzie poprzedzona musiała być przynajmniej przyzwoleniem miejscowej zwierzchności świeckiej, o ile nie wprost czynnikiem sprawczym translacji był wielki księże Witold, przypuszczać można, iż chodziło tu również o zneutralizowanie wcześniejszej o dwa dziesięciolecia próby uczynienia z Łucka siedziby katolickiego biskupa – “konkurencyjnego” wobec Włodzimierza Wołyńskiego. Następcy Grzegorza z Buczkowa mieli odtąd rezydować na zamku łuckim – jednej z ulubionych siedzib wielkiego księcia Witolda. Zmianie uległ przy tym ich tytuł biskupi. Sukcesor Grzegorz otrzymał bowiem prowizję papieską nie jako “episcopus Ladimiriensis (Vladimiriensis)”, lecz “episcopus/electus Lucionensis vel Lucioriensis (Luczoriensis)”. Kwestia nowego tytułu łacińskiego pasterzy Kościoła katolickiego na Wołyniu wymaga pewnego komentarza. Zważywszy na słowiańskę nazwę miasta Łuck (Luck, Lutsk), tytuł ten winien brzmieć “episcopus Lucensis”. Tak wszakże w aktach Kurii rzymskiej określany był biskup Lugo w Hiszpanii. Również jednak i zastosowane początkowo określenie “Lucionensis” okazało się mylące dla kurialistów, gdyż odnosiło się już ono do starszej, erygowanej w r. 1317 diecezji Luçon w Królestwie Francji. Forma “Lucioriensis” mogła się kojarzyć z kolei z łacińską nazwą diecezji Nocera de’Pagani na Półwyspie Apenińskim – Luceriae Christianorum (a więc “Luceriensis”). Stąd też w aktach Stolicy Apostolskiej przyjęła się jeszcze w ciągu XV w. w odniesieniu do Łucka na Wołyniu sztucznie utworzona nazwa “dioecesis Luceoriensis”, która też w oficjalnych dokumentach zachowana jest po dziś dzień.

Wspomnianym następcą Grzegorza z Buczkowa w rządach pasterskich w Kościele katolickim na Wołyniu i zarazem drugim – po Świętosławie – biskupem noszącym tytuł ordynariusza Łuckiego był Andrzej. W większości współczesnych źródeł wzmiankowany jest on pod samym tylko imieniem, natomiast w późniejszej historiografii począł być nazywany Andrzejem z Pławki lub Spławskim i zaliczony został do szlacheckiego rodu Spławskich używającego herbu Leliwa. Już zresztą w relacji o stanie diecezji łuckiej, przesłanej w r. 1749 do Rzymu przez ordynariusza Franciszka Antoniego Kobielskiego, wspomniane zostało, iż “cathedra Luceoriensis operę et adminiculo Vitoldi ducis Lithuaniae e Vladimiria ab Andrea Pławka episcopo circa annum 1428 translata [est]”. Tymczasem wspomniany dokument papieskiej prowizji z 21 XII 1425 wyraźnie nazywa Andrzeja synem Stanisława z Płońska (Andreas Stanislai de Plansko). Położony w ziemi płockiej na Mazowszu Płońsk, obdarzony w r. 1400 przez Piasta mazowieckiego Siemowita IV prawami miejskimi (poprzednio gród), był własnością książęcą, a zatem osoby piszące się z Płońska nie należały do stanu rycerskiego, lecz do tamtejszego mieszczaństwa. Tak niewątpliwie było i w przypadku Stanisława oraz jego obdarzonego infułą syna. Wykazy studentów immatrykulowanych po roku 1400 w odnowionej Akademii Krakowskiej nie zawierają wzmianki o późniejszym biskupie łuckim. Za to w ciągu XV stulecia kilku innych synów mieszczan z Płońska tam studiowało, a dwóch uzyskano nawet stopnie naukowe.

O losach Andrzeja, syna Stanisława, przed wyniesieniem na biskupstwo łuckie niczego praktycznie nie wiemy. Dokument prowizji papieskiej przynosi informację, iż posiadał on już wówczas święcenia kapłańskie (co wcale nie było regułą w przypadku osób powoływanych na pasterzy diecezji), należał więc zapewne do prezbiterium diecezji płockiej. Najpewniej był on nominatem wielkiego księcia Witolda, jakkolwiek nie potrafimy wskazać, jaką drogą doszło do wysunięcia jego właśnie kandydatury na wakujący urząd pasterski na Wołyniu. W początkach jego rządów biskupich, w styczniu 1429 r., odbył się w Łucku pamiętny zjazd trzech monarchów: króla Władysława Jagiełły, wielkiego księcia Witolda Aleksandra i króla rzymskiego oraz węgierskiego Zygmunta Luksemburczyka (niebawem cesarza). Kronikarz Jan Długosz nadmienia w swych “Rocznikach...”, iż naprzeciw zmierzającym do miasta władcom, po przekroczeniu przez nich rzeki Styr, “wyszły [...] procesje miejskie i przede wszystkim biskup łaciński Andrzej ze swymi duchownymi, następnie ruski [Dionizy] ze swoimi, ormiański ze swoimi oraz żydowski [rabin] ze swoimi. Powitali oni króla rzymskiego [tj. Zygmunta], który oddając cześć biskupowi łacińskiemu, zsiadłszy z konia, uczcił święte relikwie jak należało, nie zwracając [natomiast] uwagi na procesje innych wyznań i religii”. O ewentualnym udziale Andrzeja w samych obradach zjazdu monarchów nie posiadamy wiadomości.

Dla Kościoła Łuckiego o wiele ważniejszym wydarzeniem, niż tamto spotkanie władców, było dokonane l IV 1428 przez wielkiego księcia Witolda uposażenie biskupstwa. Otrzymało ono wówczas z jego nadania wsie i grody Łuczyce, Wiśniów, Torczyn, Kołodeżno, Skulin, Bylin, Chotiaczew, Chrypalice, Zieleniów, Rusów, Parczew (Porchów), Buczyce i Skrzeszew, a także młyn na rzece Soczelnica. W tym samym jeszcze roku, 15 VIII, dokonał Witold fundacji kościoła parafialnego w Parczowie (Porchowie) – późniejszym Janowie Biskupim, który otrzymał identyczne wezwanie, co katedra łucka (tj. Przenajświętszej Trójcy). Oba te nadania potwierdził później w r. 1457 wielki książę Zygmunt Kiejstutowicz, brat fundatora, a w r. 1547 król Zygmunt I Stary. Z donacją Witolda łączą się też początki istnienia w Łucku kapituły katedralnej, która składać się miała wówczas tylko z dziekana i trzech kanoników. W samym przywileju księcia z 1 IV 1428 nie ma wszakże o niej wzmianki.

W początku lat 30. XV w. Wołyń stał się sceną burzliwych wydarzeń politycznych, które nastąpiły po śmierci wielkiego księcia Witolda Aleksandra (+ 27 X 1430). Jego następcą został z woli króla Władysława II Jagiełły książę Bolesław Świdrygiełło (królewski brat). U boku tegoż spotykamy biskupa Andrzeja w czerwcu 1431 r. jako uczestnika zjazdu litewsko-krzyżackiego w Skirstymoniu, na którym zawarte zostało obustronne przymierze. Wtenczas już wszakże rozchodziły się drogi króla i nowego wielkiego księcia, w obliczu którego to konfliktu łucki pasterz znalazł się w prawdziwie trudnej sytuacji. Pod sam koniec lipca 1431 r. dotarła pod Łuck polska wyprawa wojenna. Wówczas to, 31 VII doszło pod murami warownego miasta do zbrojnego starcia polsko-litewskiego, w którym wielki książę Bolesław Świdrygiełło okazał się stroną pokonaną. Łuck wszakże bram swoich przed oddziałami polskimi nie otworzył i rozpoczęło się oblężenie. W tej sytuacji biskup Andrzej zdecydował się na podjęcie określonych działań, o których wspomina przywołany już kronikarz Jan Długosz. Pisze on: “W środę, w dzień św. Piotra w Okowach [= 2 VIII], wysłano do Łucka heroldów z wezwaniem, aby się zamek królowi Władysławowi poddał dobrowolnie. Ale gdy Jursza, starosta zamku, dał zuchwałą i twardą odpowiedź, upadła nadzieja na jego [rychłe] poddanie. Tego samego dnia Andrzej, biskup łucki (episcopus Luczensis), jako że był z pochodzenia Polakiem, przybył do króla Władysława do obozu, chcąc go zapewnić o swej wierności. Jednakże w drodze złupiony został przez żołdactwo polskie, pozbawiony koni, szat i wszystkich innych rzeczy, i niemalże wpółnagi do namiotu Jana z Oleśnicy, marszałka Królestwa Polskiego, na polecenie władcy odprowadzony został i przez tegoż marszałka Jana dopiero przyodziany”. Rozejm pomiędzy wojującymi stronami zawarto na przełomie sierpnia i września 1431 r., a obowiązywać miał on do czerwca roku następnego. Tenże rok 1432 przyniósł wszakże zmianę na tronie wielkoksiążęcym (Świdrygiełłę zastąpił Zygmunt Kiejstutowicz) i wybuch wojny domowej na Litwie, toczonej przez zwolenników poprzedniego i nowego władcy. O poczynaniach biskupa Andrzeja w trakcie jej trwania nie posiadamy żadnych bliższych informacji, okoliczność niemniej, iż w latach 1432-1434 występuje on jako świadek w dokumentach Zygmunta Kiejstutowicza wskazuje, iż opowiedział się po jego stronie, dochowując tym samym wierności przede wszystkim królowi Władysławowi II Jagiełłe. Dnia 31 XII 1435 łucki pasterz świadczył również na dokumencie wieczystego pokoju polsko-krzyżackiego zawartego w Brześciu Kujawskim. W czerwcu roku poprzedniego (tj. 1434) zmarł król Władysław II, a tron polski przypadł jego starszemu synowi i imiennikowi, liczącemu sobie wszakże dopiero 10 lat (w przyszłości zyskał miano Warneńczyka). Z kolei rok 1437 przyniósł porozumienie rządców Królestwa Polskiego z Bolesławem Świdrygiełłą, który uzyskał w dożywocie Kijowszczyznę, niemniej zmuszony był przekazać w ręce Polaków zamek w Łucku, zarządzany odtąd przez królewskich starostów. Nie był to zapewne fakt obojętny dla osobistego położenia biskupa łuckiego.

O działalności Andrzeja z Płońska w tych latach nie sposób czegokolwiek powiedzieć, bowiem w znanym materiale źródłowym jego imię po roku 1435 się nie pojawia. Jest to o tyle dziwne, że jego następca uzyskał prowizję papieską dopiero 28 IX 1459, a zatem pontyfikat Andrzeja trwać miałby jeszcze przez bez mała ćwierć wieku. Chyba żeby przyjąć, iż przed rokiem 1459 nastąpił dłuższy wakat, o którym nie wiemy, lub też na czas ten przypadają rządy innego jeszcze, nie znanego nam hierarchy co jest wszakże mało prawdopodobne. Jedynie tedy bardzo ogólnie można stwierdzić, iż zmarł Andrzej z Płońska po roku 1435, a przed 1459. Miejsce jego wiecznego spoczynku pozostaje niewiadome.

Krzysztof Rafał Prokop

[Krzysztof Rafał Prokop, Sylwetki biskupów łuckich, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 29-33.]

[“Wołanie z Wołynia” nr 6 (79) z listopada-grudnia 2007 r., s. 45-48.]

Biogram w Wikipedii

Andrzej Spławski

Z Wikipedii

Bp Andrzej Spławski vel Andrzej z Płońska, ur. ?, zm. ok. 1459. Rzymskokatolicki bp włodzimierski, a następnie łucki, jeden z gospodarzy zjazdu monarchów w Łucku w 1429 roku. O jego losach przed wyniesieniem na biskupstwo łuckie niewiele wiemy. Biskup Andrzej z Płońska był szóstym i ostatnim łacińskim biskupem we Włodzimierzu Wołyńskim – prekonizowany 21 grudnia 1425 roku. Na podstawie decyzji papieskiej w 1425 roku przeniósł stolicę diecezji z Włodzimierza Wołyńskiego do Łucka. W 1428 roku od Wielkiego Księcia Litewskiego uzyskał uposażenie dla diecezji, które było potwierdzane przez następnych książąt i monarchów. W czasie pamiętnego zjazdu monarchów europejskich w 1429 bp Andrzej z Płońska wyszedł ze swoim duchowieństwem z powitalna procesją oraz, jak pisze ks. Feliks Sznarbachowski, „niemało się natrudził przyjmując przy boku Witolda niezwykle licznych dostojnych gości”. W czasie burzliwych wydarzeń politycznych na Wołyniu w latach 1430-1431 bp Andrzej czynił wysiłki mediacyjne. Jak podaje polski historyk Jan Długosz, bp Andrzej został „przez żołdactwo polskie, pozbawiony koni, szat i wszystkich innych rzeczy”. W latach 1432-1434 bp Andrzej z Płońska występuje jako świa-dek w dokumentach Zygmunta Kiejstutowicza, co wskazuje, że opowiedział się on po jego stronie, dochowując tym samym wierności przede wszystkim królowi Władysławowi II Jagielle. Dnia 31 grudnia 1435 roku biskup Andrzej był także świadkiem na dokumencie wieczystego pokoju polsko-krzyżackiego, jaki został zawarty w Brześciu Kujawskim. Po 1435 roku imię biskupa Andrzeja z Płońska nie pojawia się w aktualnie znanych materiałach źródłowych.


Literatura

  • О. Вітольд-Йосиф Ковалів. “Єпископ Андрій з Плонська, учасник урочистостей під час з’їзду європейських монархів у Луцьку в 1429 році” // http://kings.iatp.org.ua/html/ukr/materials/m_02_001.html
  • [Ks.] Władysław Abraham, „Andrzej, łaciński biskup łucki”, [w:] PSB, t. 1, Kraków 1935, s. 106.
  • Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 31.
  • Ks. Jan Fijałek, „Biskupstwa wołyńskie Polski i Litwy w swoich początkach (w. XIV/XV)”, // „Sprawozdania z Czynności i Posiedzeń Akademii Umiejętności w Krakowie” 16 (1911) nr 4, s. 9-21, s. 20.
  • Ks. Piotr Nitecki, „Biskupi Kościoła w Polsce. Słownik biograficzny”, Warszawa 1992, s. 271.

Linki zewnętrzne

Święta

Niedziela, III Tydzień Wielkanocny Rok A, I Trzecia Niedziela Wielkanocna

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3053842

Statystyki

Zegar