Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

PAWEŁ WOŁUCKI 1607 – 1616

PAWEŁ  WOŁUCKI

1607 – 1616

 

Paweł Wołucki urodził się w r. 1559 lub 1560 na Mazowszu (ale w je­go części należącej do archidiecezji gnieźnieńskiej) w rodzinie rycer­skiej (herbu Rawicz) wywodzącej się z Wołuczy (parafia Kurzeszyn) w ziemi rawskiej. Jego ojcem był podsędek rawski Jan, natomiast matka pochodziła z rodu Ołtarzewskich (herbu Lis). Miał przyszły biskup je­dną siostrę i sześciu braci. Spośród nich Andrzej, utalentowany lite­racko, w wieku osiemnastu lat wyróżniony został przez króla jako “poe­ta laureatus”, wkrótce później jednak przedwcześnie zmarł. Karierę urzędniczą obrali Stanisław (kasztelan halicki, następnie w latach 1620-1622 podkomorzy koronny), Filip (kolejno kasztelan i wojewoda rawski) i Sebastian (kasztelan małogoski), natomiast Wojciech wstąpić miał do Towarzystwa Jezusowego. Jezuitą był z pewnością Mikołaj Wołucki (1592-1655), być może bratanek biskupa, który w latach 1627-1628 i 1630-1634 nauczał jako profesor kolegium swego zakonu w Łucku.

Nie wiemy, gdzie Paweł Wołucki pobierał pierwsze nauki. W semestrze zimowym 1573 r. immatrykulował się w Akademii Krakowskiej “Andreas Ioannis Woluczki de Wolucza dioecesis Gneznensis”, ów literacko utalen­towany brat biskupa, gdy natomiast on sam odbył studia zagranicą – w Italii. Mógł tam udać się dzięki hojności związanego z dworem królews­kim swego współkrajanina (a zdaje się, że i rówieśnika), Mazowszanina Stanisława Mińskiego († 1607), późniejszego wojewody łęczyckiego i podkanclerzego koronnego. Wspomina o tym współczesny wydarzeniom Bartosz Paprocki, pisząc: “[ Paweł Wołucki], brat Andrzeja rodzony, młodzieniec był wieku mego uczony, którego Stanisław Miński, za zasługi jego, kasz­tem swym do Włoch wyprawił i chował przez kilka czasów”. Po powrocie do kraju ze studiów (w ich trakcie nie uzyskał żadnego stopnia naukowego) miał Paweł Wołucki – dzięki swemu protektorowi, blisko związanemu z kan­clerzem i hetmanem Janem Zamoyskim – otwarty wstęp na dwór monarszy, ry­chło też zaliczony został w poczet sekretarzy królewskich. W niedługim czasie zaskarbił sobie życzliwość nowego władcy – Zygmunta III, dzięki któremu – należąc już wówczas do stanu duchownego – uzyskał pierwsze beneficja kościelne. W roku 1591 przypadły mu kanonikaty w kapitułach ka­tedralnych w Łucku i Krakowie, jak również uzyskał probostwo w Raszkowie (w archidiecezji gnieźnieńskiej). W związku z tymi nominacja­mi przyjął w r. 1592 święcenia kapłańskie. Zaledwie też w wieku około 34/35 lat dostąpił godności biskupiej.

Król Zygmunt III powierzył mu mianowicie wakujący po translacji na biskupstwo chełmskie Stanisława Gomolińskiego urząd pasterski w diecezji kamienieckiej. Zatwierdzenie ze strony Stolicy Apostolskiej nastąpiło 5 XII 1594.  Rządy pasterskie w Kamieńcu Podolskim sprawował Paweł Wołucki przez trzynaście lat, zapewne jednak nie nazbyt często przebywał w tej peryferyjnie położonej diecezji. Ponieważ było to w dodatku bis­kupstwo ubogie, monarcha nadał Wołuckiemu w komendę cysterskie opactwo w podkrakowskiej Mogile, z którego właśnie ustąpił awansowany z Przemyś­la do Poznania biskup Wawrzyniec Goślicki. Przez tamtejszy konwent kamieniecki biskup obrany został na życzenie króla opatem 7 IV 1601 i był nim przez lat piętnaście – tj. do chwili swego powołania na rządcę diecezji wło­cławskiej w r. 1616. W ciągu tego okresu ofiarował on opactwu mogilskiemu wiele cennych sprzętów, z drugiej jednak strony kazał np. przenieść okazały dzwon z kościoła klasztornego do katedry w Kamieńcu Podolskim, gdzie oczywiście nie przetrwał on kataklizmów dziejowych. Kilkakrotnie podejmował Wołucki w Mogile jako gospodarz króla Zygmunta III, który zwykł tu przybywać przede wszystkim dla uczczenia relikwii Krzyża Św. Tenże mo­narcha wysłał go z kolei do Rzymu w r. 1605 z poselstwem obediencyjnym do nowoobranego papieża Pawła V (koronowanego 29 V 1605).

Na biskupstwo łuckie Paweł Wołucki przeniesiony został jeszcze w roku 1606. Wspomniany papież Paweł V zatwierdził tę translację 30 VII 1607, ze­zwalając przy tym przenoszącemu się z Kamieńca Podolskiego do Łucka pasterzowi zachować w komendzie opactwo mogilskie (o co ów zabiegał przez nuncjusza), tudzież posiadać nadal kanonikat katedralny w Krakowie. W diecezji łuckiej rządził Wołucki lat trzynaście. W tym czasie m.in. przeprowadził w r. 1613 synod diecezjalny (natomiast w październiku 1607 r. ucze­stniczył w synodzie prowincjonalnym metropolii gnieźnieńskiej w Piotrkowie), wkrótce po którym przesłał do Stolicy Apostolskiej relację o stanie diecezji (najstarszą znaną w odniesieniu do Łucka), jakkolwiek zawarł w niej również informacje o sytuacji powierzonego jego pieczy opactwa cys­tersów w Mogile. Szczególnym dobrodziejem okazał się Paweł Wołucki dla To­warzystwa Jezusowego. Podjął on i dokończył zainicjowaną przez poprzednika w r. 1606 fundację ich kolegium w biskupim Łucku. Jezuici nadal pełnili funkcję penitencjarzy i kaznodziejów katedralnych, w której to świąty­ni mieli też do swojej dyspozycji osobną kaplicę. W r. 1616 przystąpili oni wszakże do budowy własnego kościoła w stolicy diecezji, doświadcza­jąc w tym względzie starego wsparcia (również materialnego) ze strony or­dynariusza. On sam, wespół z braćmi Stanisławem i Sebastianem, dokonał w latach 1616-1622 fundacji kolegium Towarzystwa Jezusowego w Rawie Mazo­wieckiej, a więc w swych rodzinnych stronach. Wespół z kolei z trzecim bratem, Filipem, poczynił też znaczny zapis na rzecz budowy tamże konwik­tu szlacheckiego. Z kolei sumę 200 florenów łożył corocznie na krakowskie kolegium św. Barbary tegoż zakonu. Podobnie hojności jego zaznała jezuic­ka placówka w Gdańsku (należącym do diecezji włocławs­kiej), jako zaś biskup kamieniecki troszczył się i o tamtejsze kolegium. Jezuici byli też jego spowiednikami i misjonarzami dworskimi (m.in. w latach 1618-1620, we Włocławku, o. Piotr Fabricius – niegdysiejszy misjonarz na Wołyniu, a później pierwszy Polak na urzędzie prowincjała). Ponadto na jego zaproszenie kapłani z Towarzystwa Jezusowego dojeżdżali w latach 1615-1617 z Łucka z misjami do Brześcia Litewskiego, gdzie również zamierzał on fundować ich kolegium i nawet poczynił na ten cel pewne za­pisy, jednakże po jego przenosinach do Włocławka sprawa na kilka lat utknęła w martwym punkcie (zamysł ten zrealizował dopiero drugi z kolei jego następca – Andrzej Lipski). Znaczącą wreszcie zasługą Pawła Wołuckiego było gruntowane odnowienie świątyni katedralnej w Łucku i uboga­cenie jej wystroju.

Na biskupstwo włocławskie awansowany został Wołucki w r. 1616 (pro­wizja papieska z 18 V t.r.). Tam z kolei rządził lat sześć. W kwietniu 1621 obecny był na synodzie prowincjonalnym prymasa Wawrzyń­ca Gembickiego w Piotrkowie, na który przybyli również delegaci z diecezji łuckiej. W powierzonej sobie diecezji przeprowadził osobiście wizytację generalną, wespół też z kapitułą katedralną ułożył statuty dla swoich następców.

Zmarł Paweł Wołucki 15 XI 1622 i pochowany został w katedrze Wniebo­wzięcia Najświętszej Maryi Panny we Włocławku, w kaplicy Górków, gdzie bracia Sebastian o Fi­lip wystawili mu monument nagrobny z całopostaciowym wyobrażeniem zmarłego. Zarówno współcześni pisarze, jak i późniejsi historiografowie dali o nim jak najbardziej chlubne świadectwo. Bez wątpienia też w gronie członków episkopatu katolickiego w Rzeczypospolitej Obojga Narodów pierwszych dziesięcioleci XVII w. należał on do najznamienitszych postaci.

 

Krzysztof Rafał Prokop

 

[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 70-74.]

 

[„Wołanie z Wołynia” nr 3 (94) z maja-czerwca 2010 r., s. 46-48.]

 

 

ПАВЛО  ВОЛУЦЬКИЙ

1607 – 1616

 

Павло Волуцький народився в 1559 чи 1560 р. на Мазовші (але в його частині, що належала до Ґнєзнєнської архідієцезії) у рицарській родині (гербу Равіч), походженням з Волучи (парафія Кужешин) в равській землі. Його батько Ян був равським підсудним, натомість мати походженням з роду Олтажевських (гербу Ліс). Майбутній єпископ мав одну сестру і шестеро братів. Серед них Андрій, мав літературний талант, маючи вісімнадцять років королем був нагороджений як “poeta laureatus” (“поет лауреат”), однак, незабаром передчасно помер. Службову кар’єру обрали Станіслав (галицький каштелян, пізніше в 1620-1622 роках коронний підкоморій), Пилип (чергово каштелян і равський воєвода) і Севастян (малоґоський каштелян), натомість Войцех мав поступити до Товариства Ісусового. Єзуїтом із певністю був Миколай Волуцький (1592-1655), ймовірно, племінник (син брата) єпископа, котрий у 1627-1628 і 1630-1634 роках був професором і викладачем колегіуму свого ордену в Луцьку.

Не знаємо, де Павло Волуцький спочатку навчався. У зимовому семестрі 1573 р. імматрикулювався (був внесений до списків) до Краківської Академії “Andreas Ioannis Woluczki de Wolucza dioecesis Gneznensis”, той літературно талановитий, брат єпископа, натомість коли він сам навчався за кордоном – в Італії. Він міг туди відправитися завдяки щедрості свого співвітчизника (а здається, що і ровесника), пов’язаного з королівським двором, мазовшаніна Станіслава Мінського († 1607), пізнішого ленчицького воєводи і коронного підканцелярія. Згадує про те тогочасний очевидець Бартош Папроцький, пишучи: “[Павло Волуцький], рідний брат Андрія, юнак мого віку, вчений, котрого Станіслав Мінський, за його заслуги, своїм коштом відправив до Італії і утримував протягом кількох років”. Після повернення до Польщі з навчання (під час якого не отримав жодного наукового ступеня) мав Павло Волуцький, завдяки своєму протектору, близько пов’язаному з канцлером і гетьманом Яном Замойським, відкритий вступ на монарший двір, швидко також зарахований у почет королівських секретарів. За короткий час здобув собі доброзичливість нового володаря – Зиґмунта ІІІ, завдяки котрому – вже тоді належав до духовного сану – дістав перші костельні бенефіції. У 1591 році йому припали канонікати в катедральних капітулах у Луцьку і Кракові, також отримав посаду пароха в Рачкові (в Ґнєзнєнській архідієцезії). У зв’язку з цими призначеннями, прийняв у 1592 р. ієрейські свячення. Заледве маючи 34/35 років отримав сан єпископа.

Король Зиґмунт ІІІ довірив йому, а саме, вільний після трансляції на холмське єпископство Станіслава Ґомолінського, пастирське керівництво в Кам’янецькій дієцезії. Затвердження з боку Апостольського Престолу наступило 5 грудня 1594 року. Пастирське урядування в Кам’янці-Подільському Павло Волуцький виконував протягом тринадцяти років, ймовірно, однак не дуже часто перебував у цій переферійно розташованій дієцезії. Тому, що це було у додатку вбоге єпископство, монарх надав у цистерціанському абатстві у підкраківській Могилі, з якого, власне, відійшов переведений з Перемишля до Познаня єпископ Лаврентій Ґослицький. Через тамтешній кам’янецький конвент єпископ був обраний, за пропозицією короля, абатом 7 квітня 1601 р. і був ним п’ятнадцять років – до часу покликання на управителя Влоцлавської дієцезії в 1616 році. Під час цього періоду він офірував могильському абатству багато цінного устаткування, однак, з другого боку сказав, наприклад, перенести величний дзвін з монастирського костелу до катедри в Кам’янці-Подільському, де він, ймовірно, не переніс історичних катаклізмів. Кілька разів Волуцький приймав у Могилі, будучи господарем, короля Зиґмунта ІІІ, котрий звик тут перебувати, передусім, для вшанування реліквій Св. Хреста. Цей же монарх чергово вислав його до Риму в 1605 р. з місією до новообраного папи Павла V (коронованого 29 травня 1605 р.).

На луцьке єпископство Павло Волуцький був переведений ще в 1606 році. Вищезгаданий папа Павло V, затвердив цю трансляцію 30 липня 1607 р., дозволяючи пастирю при цьому переведенні з Кам’янця-Подільського до Луцька зберегти в команді могильське абатство (про що цей клопотався через нунція), так само надалі мати катедральний канонікат у Кракові. У Луцькій дієцезії урядував Волуцький тринадцять років. У цей час, зокрема, провів у 1613 р. дієцезіяльний синод (натомість у жовтні 1607 р. брав участь в провінційному синоді Ґнєзнінської митрополії в Пьотркові), незабаром після якого вислав до Апостольського Престолу звіт про стан дієцезії (найстаршу відому по відношенні до Луцька), хоча склав у ній також інформацію про ситуацію, довіреного його опіці, абатства цистерціанців у Могилі. Особливим добродієм був Павло Волуцький для Товариства Єзуїтів. Він прийняв і докінчив, ініційоновану попередником у 1606 р., фундацію у єпископській колегії в Луцьку. Єзуїти надалі виконували функцію катедральних пенітенціарів і проповідників, у цьому храмі мали також до своєї диспозиції окрему каплицю. У 1616 р. вони приступили також до будівництва власного костелу в столиці дієцезії, з цього огляду маючи стару підтримку (також матеріальну) з боку ординарія. Він сам, разом з братами Станіславом і Севастяном, дав кошти у 1616-1622 роках  для колегії Товариства Ісусового в Раві Мазовєцькій, а отже у своїх родинних сторонах. Разом, з черги з третім братом, Пилипом зробив також значний запис на будівництво там-же шляхетського конвікту. Натомість суму 200 флоренів клав щорічно на краківську колегію св. Барбари цього ж ордену. Подібні його щедрості єзуїцька станиця в Ґданську (що належала до Влоцлавської дієцезії), отже, будучи кам’янецьким єпископом, піклувався і про ту колегію. Єзуїти були також його придворними сповідниками і місіонерами (зокрема в 1618-1620 роках у Влоцлавку, о. Петро Фабріцій – колишній місіонер на Волині, а потім перший поляк на урядуванні архімандрита). Більш того, на його запрошення священики з Товариства Ісусового доїжджали в 1615-1617 роках з Луцька з місіями до Берестя Литовського, де також він мав замір фундувати їх колегію і навіть дав на цю ціль якісь записи, однак же, після його перенесення до Влоцлавка, справа на кілька років стала в мертвій точці (цей задум лише реалізував другий, черговий його наступник – Андрій Ліпський). Значною, врешті, заслугою Павла Волуцького було ґрунтовне відновлення катедрального храму в Луцьку і збагачення його інтер’єру.

На влоцлавське єпископство Волуцький отримав призначення в 1616 р. (папська провізія з 18 травня того ж року). Тамтешню дієцезію очолював шість років. У квітні 1621 р. був присутній на провінційному синоді примаса Лаврентія Ґємбіцького в Пьотркові, на який прибули делегати з Луцької дієцезії. У довіреній йому дієцезії особисто провів генеральну візитацію разом із катедральним капітулом, склав статути для своїх наступників.

Помер Павло Волуцький 15 листопада 1622 р. і похований в катедрі Успіння Пресвятої Діви Марії у Влоцлавку, в каплиці Ґурків, де брати Севастян і Пилип поставили йому нагробний монумент із повною постаттю померлого. Як і сучасні письменники, так і пізніші історіографи дали про нього дуже похвальне свідчення. Без сумніву також у ґроні членів католицького єпископату в Речі Посполитій Обох Народів перших десятиріччях XVII ст. він належав до найвидатніших постатей.  

 

Кшиштоф-Рафал Прокоп

 

[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 70-74.]

 

З польської переклала

Владислава Криницька  

 

[«Волання з Волині» ч. 3 (94) від травня-червня 2010 р., 46-48 стор.]

 

 

Święta

Sobota, XIX Tydzień zwykły Rok A, I Dzień powszedn

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3418994

Statystyki

Zegar