Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

«Волинський вузол»

«Волинський вузол»
Максим ГОН, кандидат політичних наук, Рівне     

2004-06-10

— Чи правда, що на Волині вже всі говорять українською?

— Так, прошу пані, українці спілкуються українською.

— І на вулиці? І в органах управління?

— Адже українців на Волині 80 відсотків.

— Це жах! Держава в державі. Зрештою, це брехня: ніяких українців там немає...

Цей діалог двох панянок, зафіксований В.Островським наприкінці 1930-х рр. на залізничному вокзалі в Любліні й оприлюднений у часописi «Biuletyn polsko-ukraiсski», відображає поширені серед поляків настрої стосовно українців. Водночас він наближає до розуміння сутності «волинського вузла», в переплетінні якого криється проблема готовності визнати (чи навпаки — спроба спростувати) етнічну самобутність українства. Це, в свою чергу, примушувало дати відповідь на питання про те, кому мають належати землі, де вони проживали: Польщі, сусідній із Волинню УРСР чи якійсь іншій політичній конфігурації, що мала б постати на українських етнічних територіях.

Відповідь на ці питання, звичайно ж, суттєво коригувалася тими, хто їх ставив. Більшість поляків (хоча не обходилося, звичайно ж, без винятків) наполегливо доводила те, що ця земля споконвіку є складовою частиною Речі Посполитої, а фрази про пролиту в боротьбі за неї кров чи зрошену потом попередніх поколінь землю стали шаблонними висловами польської публіцистики й політичних діячів.

Хочемо того чи ні, а заради справедливості мусимо визнати рацію таких тверджень. Адже після тривалого періоду бездержавності польська громадськість вирувала патріотичними почуттями, а сюжети етнічної історії чи навіть міфи щедро живили їх потрібними імпульсами. Зризикуємо порівняти їх з аргументами євреїв, які покликалися до образу землі Обітованої, хоча вона й була втрачена мало не два тисячоліття тому. Втрачена «фізично», що призвело до розпорошення світом, проте не духовно. Відтак не завадило оспівувати її в молитвах і боротися за неї сіоністам. Згадаємо й про росіян, що мешкали на Волині, які після краху імперії Романових марили відродженням «неділимої», яка, як і раніше, сподівалися вони, включатиме до свого складу й цей край.

Чи варто дивуватися, що на цьому тлі марень лунав і український голос. Ідеї прадавньої, насиченої потом землі, покликання до часів Київської Русі, козаччини тощо зливалися в єдиний голос-вимогу права господарювати на рідній землі. У своїй тональності цей голос суголосний польському, — обидва ж бо доводили своє право на першість у краю. Різнилися ж ці голоси чисельністю: поляки, яких згідно з переписом 1921 р. налічувалося у Волинському воєводстві 165 тис. чоловік, поступалися кількістю не тільки українцям, а навіть євреям (188 тис.).

Відтак українсько-польська візія «волинського вузла» — це протистояння місцевої етнічної більшості (українців) з однією з меншин (поляками), яка, втім, складала частину державної нації, отже, й користувалася неписаним правом сильнішого. Якщо ж вужче, то «волинський вузол» — сукупність двох визначальних складових: з одного боку, стратегії центральної влади й місцевої адміністрації в українському питанні, з другого — суперечливий комплекс взаємостосунків представників двох націй, що мешкали на цій землі. КОНТРАВЕРСІЙНІСТЬ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВЗАЄМИН 1921—1928 РОКІВ

Громадсько-політичні настрої, що домінували серед українського населення Західної Волині після її включення до складу Речі Посполитої: втома місцевого населення від довготривалого воєнного конфлікту та його прагнення налагодити мирне життя, — створили необхідні передумови для досягнення компромісу з польською владою. До того ж, частина українців Волині не виявляла високого рівня національної самосвідомості та громадянської активності. Восени 1920 р. чимало з них, виснажених війною, вітали повернення в Західну Волинь польської влади, вбачаючи в ній гаранта політичної стабільності, повернення краю з полону анархії воєнної доби до правового ладу.

Незважаючи на давній українсько-польський соціоетнічний конфлікт за землю, історична спадщина (національний гніт, якого зазнавали обидва народи в Російській імперії) давала шанс для взаємодії їхніх державницьких сил. Вона була реалізована на платформі спільної боротьби з більшовизмом (Варшавський договір 1920 року), а гасло «За нашу і вашу свободу!» стало своєрідним кредо польсько-української співпраці.

Хоча польсько-українська військова співпраця й не принесла союзникам очікуваних результатів, вона стала безпосереднім імпульсом до пошуку параметрів взаємодії в умовах миру. Речниками цих ідей стали бійці армії С.Петлюри, частина яких опинилася у Волинському воєводстві. На початку 1920-х рр. вони ставали членами Українського народного єднання (УНЄ) та Української народної партії (УНП).

Ідеологічні платформи цих інституцій визначалися двома постулатами: самостійна Україна та толерантне українсько- польське співжиття в Речі Посполитій. Його досягнення УНЄ пов’язувало з принципом, згідно з яким кожен громадянин зобов’язаний оберігати інтереси тієї держави, «до якої він належить територіально». Лідери партії вірили, що демократичні засади польської Конституції є достатньою правовою базою для реалізації національних та громадянських прав українського народу. Щодо УНП, то її члени домагалися надання Польщею автономії тим українським землям, що опинилися в її складі. Її здобуття розглядалося як перехідний етап до федеративного облаштування Другої Речі Посполитої.

Інституції, що шукали порозуміння з українцями, діяли й на польському боці. Йдеться, зокрема, про товариство «Страж Кресова», статут якого визначав однією з цілей своєї діяльності сприяння усвідомленню непольськими народами значення толерантного співжиття та їхньої взаємодії з державною нацією. Міжнаціональний діалог мав ґрунтуватися на засадах реалізації в житті гасел «рівні з рівними», «вільні з вільними».

І все ж візія польсько-українського партнерства та порозуміння — лише одна, до того ж не визначальна тенденція в діалозі двох націй. Домінуючою виявилася інша — конфліктна.

Яскравим показником складності та неоднозначності взаємин двох націй після завершення Першої світової війни стала передусім реакція волинян на Варшавський договір. Беззастережно сприйняти його не виявили готовності ані польська, ані українська сторони. За оцінкою органів державної поліції, польська громадськість краю була приголомшена цією політичною акцією. Розгубленою виявилася й місцева адміністрація. Вона зажадала пояснень від вищих ешелонів влади щодо позиції Варшави в українському питанні. Водночас неготовність до спільної боротьби виявила й значна частина українців. Вони ухилялися від мобілізації, яка була оголошена С.Петлюрою.

Незважаючи на те, що частина волинян-українців була аполітичною й національно аморфною, в краї діяли ті сили, які категорично протиставлялися польській владі. Так, у переддень підписання миру органи поліції в Луцьку кваліфікували діяльність товариства «Просвіта» як антидержавну й таку, що має сепаратистський характер. У окремих місцевостях з осередками «Просвіти» взаємодіяли опозиційні щодо Польщі організації державницького штибу. Одна з них — Комітет захисту України, який діяв у Любитові.

Своєрідним індикатором громадсько-політичних настроїв волинян стали урочистості з нагоди ухвалення першої Конституції Польщі (участь у них розглядалася владою як вияв лояльності до держави). На відміну від інших націй, українська громадськість Луцька демонстративно ухилилася від участі в цій акції. Місцева «Просвіта» стала єдиною з-поміж численних організацій міста, яка не делегувала представників на урочисту процесію й не вивісила на своєму приміщенні польського прапора.

На заваді досягненню толерантного міжнаціонального співіснування став і зростаючий селянський рух початку 1920-х рр., який набрав форми партизанської боротьби. Часто- густо енергія повстанців спрямовувалася на «класових» ворогів (поляків). Вже в 1923 р. польська преса била на сполох: вислови на кшталт «На кресах кипить!» стали типовими.

Обурення серед українців викликав і наступ влади на національному ґрунті. Його кульмінація припала на весну 1921 р.: всього через три місяці після підписання Ризького миру — 21 травня 1921 р. — у Волинському воєводстві було заборонено вживання української мови. У краї зводилися штучні бар’єри для діяльності українських просвітницьких організацій, зокрема «Просвіти», діяльність якої спрямовувалася на зміцнення національної свідомості селян. Освіта теж перетворилася на об’єкт наступу влади, про що свідчить закриття впродовж 1924—1925 навчального року понад 300 українських шкіл.

То ж не дивно, що вже в час першої виборчої кампанії до законодавчих органів Польщі (1922 р.) провідну роль у ній відігравали не ті політичні сили з числа двох націй, які закликали до співпраці, а ті українці, що протиставлялися завданій польською владою кривді. Співпраця відбулася. Проте була вона не стільки українсько-польською (цю платформу обстоювали вищезгадані УПН, УНЄ та інші маловпливові інституції), скільки співпрацею національних меншин (українців, євреїв, німців).

Державний переворот, що відбувся в травні 1926 р., ліквідував впливи ендеків на центральну владу. Новий режим, який з легкої руки журналістів отримав назву «санації», висунув на порядок денний завдання оздоровлення економіки та внутрішньодержавних стосунків. Одним із кроків на цьому шляху стало розпорядження про запровадження української мови в навчальний процес середніх шкіл.

Воно шокувало польську громадськість Волині, яка публічно дискутувала над тим, яку мову вивчатиме її молодша генерація: «східногалицьку» чи «говірку дніпрянську Шевченка й Куліша»? Подібні висловлювання спрямовують до запитання: чи виявляли поляки Волині готовність до сприйняття «іншості», українства?

Ставлення польської громадськості Волині до українського питання дозволяє визначити в ньому три основні підходи. Це дилема між визнанням чи запереченням етнічної самобутності українства, поруч з яким — трактування його як «православного населення», яке з часу включення Західної Волині до складу Польщі постало перед необхідністю здійснення політичного вибору. При цьому значна частина польського політикуму, яка оперувала твердженням про першість західної (латинської) цивілізації над східно-християнською, категорично відмовлялася визнати українців нацією. І лише невелика частина поляків Волині (як, наприклад, у другій половині 20-х рр. члени Волинського демократичного союзу) виступала за беззастережну співпрацю з національними меншинами, українцями зокрема.

Проте зрозуміло, розв’язання українського питання — це, передусім, надання можливості політичного самовизначення українства. Чи не єдина партія, яка беззастережно дотримувалася цієї платформи, — польські комуністи, тим часом як ППС виступала за надання північно-західним землям самоуправління. Залишається додати, що ані перші, ані другі не мали у Волинському воєводстві впливових позицій.

(далі буде)

«Волинський вузол» (закінчення)

«Волинський вузол» (закінчення)
Максим ГОН, кандидат політичних наук, Рівне     

2004-06-10

Пілсудчики відмовилися від стратегії своїх попередників у національному питанні. Проте нова влада не відкинула ідеї штучного розчленування західноукраїнських земель. Початок цьому курсу покладено ще в першій половині 20 х рр., коли центр звів перепони для розгортання діяльності на Волині Греко-католицької церкви. Це започаткувало формування т.зв. сокальського кордону.

Він — уособлення давньої української кривди, старий російсько-австрійський кордон, що поділяв етнічне ціле на підімперські частини. У одній із них — австрійській — українці скористалися її конституційним ладом, у другій — підросійській — зазнавали імперсько-шовіністської зневаги упродовж всього часу перебування під цісарською зверхністю. Витворені за таких реалій дві моделі політичної культури (легальної та навпаки) поєднувалися з конфесійним поділом на православних та греко-католиків, що й формувало «галицький» і «волинський» українські типи. Перший — національно усвідомлений, «п’ємонтний», другий — навпаки: податливий чужим культурним впливам, значною мірою зрусифікований, політично інертний.

У час падіння імперії Романових українство Волині зажевріло національним духом. І все ж воно суттєво поступалося політичними амбіціями й зрілістю духу галичанам. Занепокоєння Варшави перспективою перенесення політичного «галицизму» на північно-західні українські землі й призвело до спроби використання імперської спадщини.

Саме вона визначала плани Варшави щодо українців. На різних історичних етапах змінювалися лише її варіанти. Зокрема, впродовж першої половини 20-х рр., коли помітний вплив на центральну владу мали народні демократи (ендеки), метою була етнічна асиміляція українства. Вона — результат тверджень про цивілізаційну першість поляків і політичну «незрілість» мешканців «східних кресів» тощо. Однак за цією риторикою крився головний привід асиміляційної стратегії — занепокоєння поліетнічністю Польщі. Вона, інтерпретована як найсуттєвіша перепона на шляху зміцнення новоутворених держав, жахала ендеків.

«ВОЛИНСЬКА ПРОГРАМА» Г.ЮЗЕВСЬКОГО

Прихід до влади пілсудчиків привів до зміни стратегії уряду в українському питанні. На зміну ендецькому варіанту асиміляції прийшла інша — державна. Остання, зрозуміло, була «ліберальнішою», насправді ж — витонченішою, адже вона, як і стратегія народних демократів, слугувала тій самій меті — інкорпорації західноукраїнських земель до складу держави. Відомим волинським воєводою, який протягом майже десятиліття намагався реалізувати ці ідеї, став Г.Юзевський — колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді С.Петлюри. Звідси й кредо Г.Юзевського, який очолив Волинське воєводство в 1928 р., — реалізувати ідеологію співпраці українців й поляків на платформі 1920 р.

Саме в цьому контексті прочитуються плани воєводи Г.Юзевського. Його кредо — державна асиміляція українства. Він відмежувався від ендецьких марень про його розчинення в польськості, культурі державної нації, протиставив їм завдання виховання патріотичних щодо Польщі почуттів в українському середовищі. Звідси — спроба відмежувати Волинь від Галичини, герметизувати її духовно-політичний простір в атмосфері пропагованих ним цінностей. Одним із засобів, які мали слугувати цій меті, стало зведення штучних бар’єрів для розвою тих організацій, якими керували українські політики зі Львова чи які перебували в тісних контактах із галичанами.

Проте діяльність Г.Юзевського не слід сприймати як прямолінійний наступ на права українців. Навпаки. Він зробив чимало кроків, які так чи інакше відповідали їхнім інтересам. Зокрема, схвально поставився до нейтралізації російських елементів в Православній церкві, отже — сприяв її українізації. Намагаючись створити передумови для взаємопроникнення культур, він сприяв збільшенню чисельності тих польських шкіл, у яких як предмет вивчалася українська мова. Окрім цього, приділяв значну увагу діяльності самоврядних інституцій. Зрештою, в умовах мало- та безземелля — одвічних супутників західноукраїнського села, підтримував парцеляцію, що сприяло набуттю чималою кількістю українців Волині землі.

І все ж українцям було за що дорікати воєводі. Ті, хто не входив до числа його прибічників, не раз піддавали його політику нищівній критиці. Так само оцінювали її й галичани. З приводу справ на Волині львівський часопис «Новий час» у 1935 р. зазначав: «Була тільки вивіска, за якою бракувало зовсім українського змісту...»

Разом із тим, будьмо відверті, чимало українців до самого початку Другої світової війни не інтегрувалися в активне громадсько-політичне життя, сторонилися «високої політики», відмежовуючись від неї в лоні церкви. Проте й ця сфера суспільного буття крила конфліктну площину. Вона пов’язана з т. зв. неоунією — ініційованою високопоставленими представниками Римо- католицької церкви в Польщі кампанією, спрямованою на утворення «Римо-католицького Костелу Східного обряду».

Не можна обійти увагою й т.зв. ревіндикації — спроби римо-католицького єпископату оволодіти тими церквами, парафіяльними будинками й церковними землями, які, як вони стверджували, були насильно вилучені російською владою в римо- та греко-католиків і передані Православній церкві.

У 1929 р. митрополит Діонісій оприлюднив відозву, яка відображає причини травматичного психологічного ефекту, завданого кампанією ревіндикації: «Якщо ці [судові] позови буде виграно, то ми втратимо більше третини духовних скарбів своїх святинь, що були заложені, збудовані та прикрашені нашими прадідами, дідами та батьками ... І куди ж ми підемо, коли втратимо наші святині? Такі роздуми, разом із уявленням про етнос як про спільність у вимірах двох світів — живих із одного боку, мертвих і ненароджених із другого, — сприяли посиленню відчуття кривди, давали додатковий поштовх до усталення радикальних настроїв.

ЗНАК КРИВДИ

Саме цим образом можна визначити умовний символ українсько-польських стосунків 1921—1939 рр. У складному політичному переплетінні «волинського вузла» було, зрозуміло, й чимало компромісів, на побутовому рівні — й позитиву, приязного добросусідського співіснування. Проте ті, хто на Волині складав етнічну більшість, зазвичай відчували себе скривдженими, а влада не демонструвала готовності розплітати клубок протиріч на користь українців. Її діяльність у першій половині 20-х рр. спрямовувалася на витіснення з їхніх душ національного «я», за часів пілсудчиків — на його «зчеплення» з ідеалами польської державності.

Центральна влада та її представники на місцях не відмовились від цієї ідеї до самого початку Другої світової війни. Розроблена урядом взимку 1939 р. «Політична програма державної політики на Волині» пропонувала торувати вже відому дорогу, яка мала привести спочатку до державної асиміляції українців, а згодом і етнічної. «Волинський вузол» так і залишився нерозв’язаним...
День

Święta

Piątek, XXVIII Tydzień zwykły Rok A, I Wspomnienie św

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3639161

Statystyki

Zegar