Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Heroiczne życie ks. Adolfa Chojnackiego - cz. 1 (UA)

О. Адольф Хойнацький

ГЕРОЇЧНЕ   ЖИТТЯ  
О.   АДОЛЬФА   ХОЙНАЦЬКОГО

Окрім о. Казимира Янцажа, другим священиком Краківської архідієцезії, так сильно заангажованим у патріотичну та самостійницьку діяльність і водночас також “непокірним” у Церкві – був о. канонік Адольф Хойнацький, настоятель у Кракові-Бежанові, а потім у Ющині. За свою безкомпромісну діяльність постійно його атакувала комуністична система. Більше цього, мало не заплатив за все це життям, тому що Служба Безпеки готувала на нього таємний замах. Також вона розпочала  проти нього дві справи операційного розпізнання. Першу, під криптонімом “Шершень”, вів ІV Відділ Служби Безпеки (СБ) у Кракові; другу, під криптонімом “Адвокат”, вів ІV Відділ СБ у Бєльську-Бялей. Документів збереглося дуже багато, отже, на їх підставі можна прослідкувати життя і діяльність цього героїчного священика, а також репресії по відношенню до нього. Я мав честь у 80-х роках співпрацювати з цим духовним, отже, багато нижченаведених фактів описую також на основі власних спогадів, а також моїх приятелів з демократичної опозиції. З огляду на невеликий обсяг цієї статті, порушені будуть лише найважливіші питання. Повне опрацювання про о. Хойнацького, разом із ксерокопіями важливіших документів з архіву Інституту Національної Пам’яті, побачить світ у лютому 2007 року, у моїй книжці “Священики з огляду на безпеку”.
О. Адольф Хойнацький народився 4 січня 1932 року, у селі Чіхава, в селянській родині, а своє ім’я – як сам твердив пізніше – отримав на честь відомого і шанованого актора Адольфа Димші. Його родинне село належало до парафії Нєговічі, що входило на той час до складу Вєлічського деканату. Це була та сама парафія, до якої через кільканадцять років, після навчання в Римі, був направлений о. Кароль Войтила. Молодий Адольф був найстаршим сином діяча народного руху і члена Польської Народної Партії, котрий усім своїм дев’ятьом дітям прищепив любов до Церкви і Батьківщини. Гарячим прихильником цих принципів був також брат батька, у котрого в Кракові у перші повоєнні роки мешкав о. Хойнацький, будучи на той час учнем Загальноосвітнього Ліцею ім. Августа Вітковського. Між іншим, помешкання стрия знаходилося в приміщенні суду по вул. Гродській, завдяки чому він неодноразово був мимовільним свідком судових процесів солдат Армії Крайової та інших польських патріотів. Також у середній школі майбутній душпастир самостійницьких середовищ, зустрівся з висококваліфікованими педагогами, котрі у важкі сталінські часи давали добрий приклад своїм вихованцям. Отже, істинний патріотизм формував його протягом усього дитинства і юності.
Після здачі іспитів на атестат зрілості у 1951 році, мріючи багато років про шлях священицького покликання, вступив до Вищої Духовної Семінарії у Кракові, розпочинаючи навчання на теологічному факультеті Яґеллонського університету. У семінарії пройшов справжню життєву школу. Будучи семінаристом, був свідком жорстоких репресій щодо багатьох Краківських духовних осіб. Ієрейські свячення прийняв з рук єпископа Франциска Йопа у червні 1956 року, за кілька днів до вибуху повстання в Познані, що завжди вважав символічною подією Провидіння. Його першою парафією була Рабка, де відразу, окрім виконання душпастирських обов’язків, поринув у вир громадських справ. Уже тоді став відомим гострими проповідями, у яких викривав комунізм і тих, котрі йому служили. Не заощаджував також терпких слів для духовних, котрі йшли як “священики-патріоти” на колабораціонізм із службовцями Польської Народної Республіки.
Не подобалося це ані державній владі, ані церковній. Тому також часто переводили його з парафії у парафію. Працював у парафіях у Рабці, Пороніні, Бєльську-Бялій, Козах, Хшанові, Скавіні та Новому Тарзі. Усюди зарекомендував себе як ревний, але непокірний душпастир, незважаючи на закиди своїх настоятелів, що він “політик у рясі”. Змушений був пройти багато упокорень, часто також із боку своїх співбратів. Отже, ніде довго не затримувався. Від початку 60-х років опинився під наглядом Служби Безпеки, яка навіть намагалася завербувати його у тайні співпрацівники. Претекстом для вербування мали стати старання його сестри отримати паспорт для виїзду до родини за кордон. О. Адольф, незважаючи на братні почуття, звичайно відмовив, чим вперше викликав гнів есбеків. Уже тоді на нього писали доноси тайні співпрацівники, у тому числі тайний співробітник (ТС) “Анджей” і ТС “Владек”.
Від того часу зустрічався також із переслідуваннями різного роду. Прикладом цього була інтервенція державної влади після його призначення вікарієм у парафії в Новій Гуті-Бєньчицах. Церковна влада під тиском державної влади змушена була уступити і через кілька тижнів анулювати своє попереднє рішення. Після від’їзду з Нової Гути, о. Хойнацький недовго працював вікарієм-економом парафії Ґраб’є біля Нєполоміц, а потім потрапив до парафії в Бабіцах у Хшанівському деканаті. Через чотири роки, у 1973 році, був призначений ректором костелу в Загужу, що лише будувався, який належав до Бабіцької парафії. Тут дуже заангажувався у будівельні роботи, а також у роботу з молоддю. Особливо багато енергії вкладав у боротьбу з пиятикою. За це через два роки був призначений каноніком, а через кілька років – каноніком RM (з привілеєм носіння рокєти і пелерини або короткої мантії священика). Став також віце-деканом Хшановського деканату і членом Священицької Ради.
З моментом постання “Солідарності” відразу  налагодив зв’язки з новим рухом, а також з багатьма угрупуваннями, виступаючими за незалежність, що тоді утворювалися. У цій атмосфері, коли з’являлися надії та водночас політичних завірюх, у жовтні 1981 року прийняв пропозицію стати настоятелем парафії Народження Пресвятої Діви Марії у Кракові-Бєжанів. Це була дуже стара парафія, заснована ще в XV ст., що тоді належала до деканату Краків-Подгуже. У цей час на її терені з’являлися блочні будинки, тобто район Новий Бєжанів, з якого народилася чергова парафія, приступаюча до будівництва власного храму. Також у старому Бєжанові, який швидко розвивався, існувала потреба будівництва нового костелу.
Через два місяці після призначення в парафію, о. Хойнацький пережив драму вибуху воєнного стану. На цю подію він відреагував відразу, відправляючи в пам’ятну неділю, 13 грудня 1981 року, всі св. Меси, дивуючи парафіян, у чорному кольорі літургійних шат, тобто у кольорі жалоби. У свою чергу, через кілька місяців, у кожну першу неділю після 13-го числа, щомісяця, почав відправляти св. Месу в намірах Батьківщини. А в самому костелі впровадив до оснащення багато патріотичних елементів, у тому числі орли в короні, національні прапори та емблеми “Солідарності”, підносячи таким чином дух своїх парафіян. Прославилися також на весь Краків ялинка і вертеп, на яких замість святкового паперового ланцюга розтягнув колючий дріт і виписав дати національних повстань. Усе це спричинило, що від державної влади не отримав згоди на офіційне виконання функцій настоятеля, залишаючись аж до кінця, згідно тодішніх законів, лише адміністратором парафії. У одному із своїх документів під заголовком “Аналіз діяльності о. Адольфа Хойнацького у парафії Краків-Бєжанів”, працівники СБ написали:

“Свою душпастирську діяльність у новій парафії розпочав від кампанії наклепів на адресу влади, Громадської міліції та Народного польського війська, оскаржуючи ці установи у гвалтуванні народу. Окрім проповідей із виразно негативним відтінком, при нагоді церковних свят, організував тенденційний і водночас ворожий декор костелу.
24 січня 1982 року сказав, що депутати призначені, а не обрані та вимагав, щоб голосували проти схвалення декрету про воєнний стан. Як під час воєнного стану, так і після його припинення, о. А. Хойнацький надалі, у проголошуваних проповідях та наміреннях, відкрито атакує політичну і адміністративну владу країни. Відкидає основні суспільні принципи ПНР та її союзи, особливо із Радянським Союзом. Усілякі державні річниці та свята використовує для представлення подій та фактів фальшиво і однобічно.
У період перед виборами до народних рад проводив на терені своєї парафії компанію “висміюючу” вибори, закликаючи, зокрема, щоб громадяни, які мають право голосувати, кидали до урн пусті конверти, а виборчі бюлетені забирали із собою і передавали йому. У той час у районі, який охоплює Бєжанівська парафія, у кількох місцях з’явилися мальовані плакати, виконані у формі дипломів для деяких мешканців «за заслуги у доносах і шпигуванні». Існують реальні передумови, що ініціатором цієї акції був о. А. Хойнацький.
Черговий форум особливо активних нападів цього священика на уряд, устрій, і особливо відомства Міністерства Внутрішніх Справ (МВС), стали богослужіння, які відправлялися в ході тривання слідства щодо вбивства о. Є. Попєлушки, а потім  «Торунського процесу». Зокрема, організував серед парафіян акцію збирання підписів під протестом, скерованим до Сейму ПНР проти методів, які використовують у своїй діяльності функціонери МВС”.

Щодо виборів, які на той час були повною фікцією, потрібно сказати, що о. Хойнацький не був відособлений від священиків. Зберігся дуже цікавий запис шефа Краківського СБ від 13 жовтня 1985 року, який для відображення поведінки Краківського духовенства, варто процитувати у більшому фрагменті. При цьому потрібно зазначити, що окреслення “позакраківські священики” називає священиків з того фрагменту Кєлецької дієцезії, яка входила до складу Краківського воєводства (колишня Російська імперія).

“Начальник І Відділу ІV Департаменту МВС у Варшаві.
Інформація
Посилаючись на шифрограму ч. UG-02031/85 від 9 жовтня 1985 року, інформую, що згідно з попередніми даними, на терені Краківського воєводства до голосування приступили 167 дієцезіальних священиків, 164 ченці, що становить 11% духовних осіб, які мешкають на нашому терені.
У голосуванні не взяв участі жоден із Краківських єпископів (єпископ Пєтрашко взяв посвідку про голосування). Всі єпископи, окрім кард. Махарського, котрий виїжджав до Риму, перебували в Польщі. Не голосували також ректори чернечих та дієцезіальних семінарій, а також викладачі-науковці Папської Теологічної Академії”.

О. Хойнацький щороку все активніше розвивав свою патріотичну діяльність. Не перешкоджало йому те, що його проповіді записувалися і що за ним постійно, не раз демонстративно, слідкували. Не піддався також з огляду на найрізноманітніші переслідування, а особливо так звані гнітючі дії, які полягали на плітках, що розповсюджувалися серед парафіян, анонімних телефонних дзвінках, листах із погрозами, а навіть на агресивних нападах у вигляді, наприклад, вибивання шиб на плебанії. Ці дії були повністю безрезультатні й свідчили про примітивність службовців СБ, про їх безпорадність щодо відважного священика.
Кульмінація гнітючих діянь мала місце в 1985 році, коли 19 лютого того ж року, у костелі в Бєжанові, 8 діячів боротьби за незалежність, у більшості – члени Краківської Конфедерації Незалежної Польщі, на чолі з легендарною кранівницею із Гданської верфі, Анною Валентинович і при повній підтримці о. Хойнацького, розпочали відоме голодування, триваюче за принципом почерговості, протягом півроку.

Heroiczne życie ks. Adolfa Chojnackiego - zakończenie (UA)

Усілякі тиски державної влади на о. Хойнацького не мали жодного результату. Священик, хоча сам не брав безпосередньої участі в голодовці (протягом деяких днів постив лише на хлібі та воді), однак, підтримував її повністю. Голодуючі не лише за його згодою користувалися його парафіяльними приміщеннями, але і отримували від нього всіляку допомогу, у тому числі в друкуванні та розповсюдженні листівок. Варто зазначити, що середовище Містшейовіц, зосереджене навколо о. Янцажа, цього протесту взагалі не підтримувало. Однак о. Хойнацький, беручи участь у св. Месі за Батьківщину, міг публічно звітуватися з перебігу протесту. Черговий звіт СБ повідомляв:

“Згаданий утримує близькі стосунки з о. Казимиром Янцажем і на основі спільних «зацікавлень» кожного разу асистує в «богослужіннях по четвергах» у Містшейовіцах, де кілька разів проголошував заядлі проповіді щодо тем і змісту, як у Бєжанові”.

Духовним, котрий безпосередньо підтримав тоді настоятеля з Бєжанова, був його приятель, о. Станіслав Конєчний, настоятель в Менткові, а потім у Свьонтніках Ґурних. У березні 1985 року він провадив у Бєжанові реколекції для голодуючих, а також запрошував о. Хойнацького для проголошення проповідей у своїй парафії. Був також дуже радикальний у своїй патріотичній діяльності.
Голодовка мала також драматичні моменти. До них можна зарахувати справи викрадення і насильства службовцями Служби Безпеки, включно з опіками від цигарок, французького книгаря, який відвідав голодуючих. У звіті СБ ввід 13 березня писали:

“12 числа цього місяця, під час реєстрації пасажирів у аеропорту в Баліцах, перед рейсом Краків-Варшава, був затриманий громадянин Франції – Фридерік Кастен, с. Мішеля і Жосет, нар. 18 грудня 1944 року в Лявур, прож. 12 Rue gerande Paris 9, директор книгарні «Libraire de l’Echigujen» в Парижі, у якого виявили ряд матеріалів, пов’язаних із триваючою в костелі в Бєжанові голодовкою, а зокрема, відкритий лист голодуючих до Махарського від 8 числа цього місяця. Підписаний А. Валентинович (...). Вищевказаний був затриманий і заарештований”.

Француз був випущений, але ця справа показала, що безпека з метою ліквідації протесту готова до силових втручань.
Голодовка остаточно закінчилася 31 VІІІ 1986 року, в шосту річницю підписання  Гданських Порозумінь. Взяли в ній участь 387 осіб із 67 різних місцевостей. Серед цих осіб велику групу становили колишні солдати підпільної Польщі, а також учасники антикомуністичного підпілля 40-х та 50-х років, а також були політичні в’язні. Для цих осіб був вірним співбратом і турботливим душпастирем. Голодовка була загальнопольською подією, яка мала великий вплив на підтримку національного духу. Після закінчення протесту дні о. Хойнацького як адміністратора в Бєжанові були пораховані. Мав він повну свідомість цього. Однак не погодився на самостійну подачу димісії. Його відкликання відбулося у результаті “операційних комбінацій”, тобто інтриг комуністичної безпеки. Читаємо про це в аналізі СБ від 1986 року:

“3 лютого 1986 року о. А. Хойнацький відповідним документом був відкликаний з посади адміністратора парафії Бєжанів і направлений на відпочинок у відпустку.
Незважаючи на це, 13 лютого 1986 року, організував традиційне богослужіння в наміренні Батьківщини, яке мало характер «заповіту», де на закінчення під так званою Катинською таблицею приймав від учасників богослужіння шлюбування продовження діяльності, яку він провадив.
Подібне богослужіння відбулося 19 лютого 1986 року. У  його ході підкреслювалися заслуги о. Хойнацького, а також зверталися до цілей, які мала голодовка. Богослужіння мало характер прощання з о. Адольфом Хойнацьким.
21 лютого 1986 року Митрополича курія в Кракові, рішенням кард. Франциска Махарського, перевела о. А. Хойнацького до парафії Ющин воєводства Бєльсько-Бяла”.

У новій парафії, так як у Бєжанові, із-за супротиву державної влади, не отримав номінації настоятеля, залишаючись лише адміністратором. Незважаючи на це, у Ющині відразу, окрім інтенсивної душпастирської діяльності, у тому числі за тверезість, розвинув, звичайно, також патріотичну діяльність. Перед усім розпочав, так як у попередньому місці праці, відправляти св. Месу за Батьківщину. Приїжджали на ці служби із віддалених місць його приятелі, у тому числі члени “Солідарності” і Конфедерації Незалежної Польщі, долаючи з цією метою багато кілометрів. Він сам надалі їздив до Містшейовіц, де проголошував полум’яні проповіді. Організував також виїзди своїх парафіян, наприклад, до могили о. Єжи Попелушка у Варшаві. Нав’язав чисельні контакти з колишніми солдатами Армії Крайової і Свобода і Незалежність (WiN), що мешкали на тих теренах. Дуже дбав про пам’ять щодо помордованих комуністами польських патріотів, у тому числі легендарного Юзефа Курася, псевдонім “Вогонь”. У наступні роки посвятив прапор членів “Вогня”, а також багато пам’ятних таблиць.
Поява о. Хойнацького в районі Макова Підгалянського поставило тамтешню безпеку у надзвичайну ситуацію, щоб не сказати легкої паніки. Це стосувалося як ІV Відділу СБ в Бєльську-Бялій, так і станиці в Сухій Бескідській. Протягом першого року примітивним чином чинили дії, які направлялися на знеохочення нового настоятеля до праці в Ющині. Атакували його анонімними телефонними дзвінками і листами, а також через провокації, а зокрема через розповсюдження серед парафіян інформації, що він психічно хворий або що має позашлюбну дитину. Особливим чином насміхалися з його імені, інсинуючи, що священик був ніби то сином офіцера Вермахту, а вся родина під час війни належала до групи фольксдойчів. У свою чергу адміністраційна влада відмовила йому в згоді на супроводження процесії Божого Тіла. Потрібно було з боку о. Хойнацького величезного психічного опору, щоб витримати все це в новій, невідомій йому до того часу місцевості.
До нищення доброго імені ревного священика використовували також ряд тайних співпрацівників. Один із них отримав від підполковника Станіслава Поляка, начальника ІV Відділу СБ таке доручення:

“Зауваження:
ТС отримав завдання зав’язати стосунки із о. Хойнацьким з метою зорієнтуватися, що має намір робити. Як оцінює переведення його кардиналом. У розмовах із священиками зорієнтується, як оцінюють його діяльність у сусідній парафії. Звернути увагу на його контакти.
Наміри
Відносно Хойнацького звернути увагу, чи утримує зв’язки з о. Зволінським із Рабки”.

У свою чергу, той же офіцер, через кілька місяців, так оцінив можливості тайного співпрацівника, скерованого ним.

“28 жовтня 1986 року.
Подальші напрямки використання ТС «Тадек».
Напрямки використання надалі актуальні, як і в попередній характеристиці. При допомозі ТС можна забезпечити надходження інформації про поведінку і діяльність о. Хойнацького, передавати для розповсюдження проти нього компрометуючої  його інформації, а цим самим унеможливити йому здобути довіру у священиків із сусідніх парафій. Подібно може бути використаний по відношенню до о. Зволінського з Рабки, котрий ворожо виступає з амвону.
Окрім цього через ТС у середовищі духовенства можна розповсюджувати корисну для служби  інформацію, створюючи думку про особи”.

“Корисну для служби інформацію”, це, звичайно, інформацію, утворену СБ, яка справляла кривду патріотично настроєним священикам. Дискредитувала вона їх як у середовищі самих священиків, так і в очах їх настоятелів. Вищенаведена цитата – це класичний приклад, що деякі таємні співпрацівники не лише передавали інформацію, але і брали участь у дезінформаційній акції.
Коли дії двох відділів, що не давали спокою, ані не змінили поведінки о. Хойнацького, ані не схилили його залишити Ющин, то Служба Безпеки приступила до подальшого етапу, яким мала бути фізична ліквідація священика. У травні 1987 року ІV Відділ СБ у Бєльсько-Бялій розпочав справу операційного розпізнання із криптонімом “Адвокат”. Її головним фігурантом був, звичайно, непокірний настоятель. Готували ряд диверсійних дій, які полягали на отруєнні собак і замальовуванні вікон плебанії, підпаленні гаража і закінчивши господарськими прибудовами. Мали навіть підготувати замах, який полягав на закиданні автомобіля о. Хойнацького камінням, з метою спричинити дорожньо-транспортну аварію із смертельним наслідком. Справу замаху, який, на щастя, не вдалося реалізувати, оприлюднив колишній службовець СБ, Казимир Сулек...
Однак цю справу до кінця ніколи не вияснили, хоча в 1990-1994 роках, уже у незалежній Польщі, йшов процес у цій справі. Головні оскаржені: начальник IV Відділу СБ у Бєльську-Бялій Станіслав(а) Калат і офіцер Марек Кенцький були визнані винними, але відразу їх звільнили на підставі амністії.
Після перемоги “Солідарності”, о. Хойнацький розпочав нову місію, яка випливала також із патріотичних настроїв. У 1993 році відмовився від настоятельства в парафії Ющин, і за згодою кардинала Махарського, відправився до праці серед поляків на Сході. Протягом перших років працював на Буковині в Румунії, серед своїх земляків, предки яких оселилися тут під час поділів. Протягом наступних двох років працював на колишніх Південно-Східних Рубежах, які нині належать до України. З огляду на церковну адміністрацію – це був терен Львівської архідієцезії. Дуже важка душпастирська праця, чисельні доїзди до філіальних костелів, а передусім важкий клімат і складні умови життя, дуже сильно підірвали здоров’я невтомного священика.
О. Адольф Хойнацький, з огляду на стан здоров’я, що погіршувався, у 1997 році змушений був повернутися до Польщі. Не повернувся, однак, до чинної душпастирської праці, відмовляючись від прийняття пропонованого йому настоятельства у новій парафії. Поселився в Домі Священиків пенсіонерів у Макові Підгалянському. До кінця, однак, підтримував контакти з діячами за незалежність. Приєднався також до справи Папського Хреста на Жвіровиську в Освєнцімі, залишаючись капеланом середовища, яке брало участь у обороні того ж Хреста. Помер 22 березня 2001 року, на 69 році життя і 45 році священства. Його похорон відбувся в Ющині, де був похований на парафіяльному цвинтарі.
Підсумуванням діяльності цього прекрасного і ревного, а також безкомпромісного священика нехай будуть слова діяча “Солідарності” Яцка Смаговіча, зачерпнуті із досконалої (надалі, на жаль, знаходиться у машинописі) публікації Домініка Ґузіка під заголовком “Священики у структурах політичної опозиції у Кракові в 1981-1989 роках”.

“Був дуже суворий і вимогливий по відношенню до себе та інших. Мав винятковий дар притягувати до себе людей, особливо тих, покривджених владою. Тому, власне, опікувався тоді солдатами підпільної Польщі, будучи їх священиком і приятелем. Особливо міцно був пов’язаний із угрупуваннями за незалежність, тому що справу повернення Польщею незалежності завжди трактував як пріоритет”.

 

о. Тадей Ісакович-Залеський

З польської переклала
Ірина Мороз 

 

Від редакції:
О. Адольф Хойнацький у 1995-1997 роках працював у Львівській архідієцезії. Від 1995 року був вікарієм у Луцьку, а також адміністратором парафій Олика та Цумань на Волині (Луцька дієцезія була відновлена лише у 1996 році), а в 1996-1997 роках був настоятелем парафії Крукеничі та Мислятичі. І власне тому, що о. Адольф Хойнацький працював у Луцьку та околицях, публікуємо вищепод&

Heroiczne życie ks. Adolfa Chojnackiego - cz. 1 (PL)

Ks. Adolf Chojnacki

HEROICZNE   ŻYCIE  
KS.   ADOLFA   CHOJNACKIEGO

Obok ks. Kazimierza Jancarza drugim kapłanem archidiecezji krakowskiej, tak bardzo zaangażowanym  w działalność patriotyczną i niepodległościową – a zarazem także „niepokornym” w Kościele – był ks. kanonik Adolf Chojnacki, proboszcz w Krakowie-Bieżanowie, a następnie w Juszczynie. Za swoją bezkompromisową działalność był ustawicznie atakowany przez system komunistyczny. Co więcej, o mało tego wszystkiego nie przepłacił życiem, gdyż Służba Bezpieczeństwa przygotowywała na niego skrytobójczy zamach. Wymierzyła ona także przeciwko niemu dwie sprawy operacyjnego rozpoznania. Pierwszą, pod kryptonimem „Szerszeń”, prowadził Wydział IV SB w Krakowie; drugą, pod kryptonimem „Adwokat”, prowadził Wydział IV w Bielsku Białej. Dokumentów zachowało się bardzo wiele, więc na ich podstawie można prześledzić życie i działalność tego heroicznego kapłana, a także represje wobec niego. Miałem zaszczyt w latach 80-tych współpracować z owym duchownym, więc wiele poniższych faktów opisuje też na podstawie wspomnień własnych oraz moich przyjaciół z opozycji demokratycznej. Ze względu na szczupłość miejsc w niniejszym opracowaniu poruszone zostaną tylko najważniejsze wątki. Pełne opracowanie o ks. Chojnackim, wraz z kserokopiami ważniejszych dokumentów z archiwum Instytutu Pamięci Narodowej, ukaże się w lutym 2007 roku w mojej książce „Księża wobec bezpieki”.
Ks. Adolf Chojnacki urodził się 4 stycznia 1932 r. we wsi Cichawa, w rodzinie chłopskiej, a swoje imię – jak sam później twierdził – otrzymał na część znanego i lubianego aktora Adolfa Dymszy. Jego rodzinna wioska należała do parafii w Niegowici, wchodzącej wówczas w skład dekanatu wielickiego. Była to ta sama parafia, do której kilkanaście lat później, po studiach w Rzymie, posłany został ks. Karol Wojtyła. Młody Adolf był najstarszym synem działacza ruchu ludowego i członka Polskiego Stronnictwa Ludowego, który wszystkim swoim dziewięciorgu dzieciom wpoił miłość do Kościoła i Ojczyzny. Gorącym orędownikiem tych zasad był również brat ojca, u którego w Krakowie w pierwszych latach powojennych mieszkał ks. Chojnacki, będąc wówczas uczniem Liceum Ogólnokształcącego im. Augusta Witkowskiego. Nawiasem mówiąc mieszkanie stryja znajdowało się w gmachu sądu przy ul. Grodzkiej, przez co był on niejednokrotnie mimowolnym świadkiem procesów żołnierzy Armii Krajowej i innych polskich patriotów. Również w szkole średniej przyszły duszpasterz środowisk niepodległościowych zetknął z wartościową kadrą nauczycielska, dającą w trudnych latach stalinowski dobry przykład swoim wychowankom. Prawdziwy patriotyzm kształtował więc go przez całe jego dzieciństwo i wiek młodzieńczy.
Po zdaniu matury w 1951 r., marząc od lat o drodze powołania kapłańskiego, wstąpił do Wyższego Seminarium Duchownego w Krakowie, rozpoczynając studia na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Jagiellońskiego. W seminarium przeszedł twardą szkołę życia. Jako kleryk był świadkiem okrutnych represji wobec wielu duchownych krakowskich. Święcenie kapłańskie przyjął z rąk biskupa Franciszka Jopa w czerwcu 1956 r., na kilka dni przed wybuchem powstania w Poznaniu, co zawsze uważał za symboliczne zrządzenie Opatrzności. Jego pierwsza parafią była Rabka, gdzie od razu, obok wypełniania obowiązków duszpasterskich, wszedł w wir spraw społecznych. Już wtedy zasłynął z ostrych kazań, w których piętnował komunizm i tych którzy mu służyli. Nie oszczędzał też cierpkich słów duchownych, którzy szli jako „księża patrioci” na kolaborację z rządcami PRL.
Nie podobało się to ani władzom państwowym, ani kościelnym. Dlatego też był często przenoszony z parafii na parafię. Pracował w parafiach w Rabce, Poroninie, Bielsku-Białej, Kozach, Chrzanowie, Skawinie i Nowy Targu. Wszędzie prezentował postawę gorliwego, ale niepokornego, duszpasterza, nie zważając na zarzuty swoich przełożonych, że jest „politykiem w sutannie”. Musiał przejść też wiele upokorzeń, często też ze strony swoich współbraci. Nigdzie więc nie zagrzał dłużej miejsca. Od początku lat 60-tych znalazł się w zainteresowaniu Służby Bezpieczeństwa, która nawet starała się zwerbować go na tajnego współpracownika. Pretekstem do werbunku miały być starania jego siostry o paszport na wyjazd do rodziny za granicą. Ks. Adolf, nie zważając na uczucia braterskie, oczywiście odmówił, czym po raz pierwszy ściągnął na siebie gniew esbeków. Już wtedy doniesienia składali na niego tajni współpracownicy, w tym zwłaszcza TW „Andrzej” i TW „Władek”.
Od tej pory spotykał się też z różnego rodzaju szykanami. Ich przykładem była interwencja władz państwowych po jego nominacji na wikarego w parafii w Nowej Hucie-Bieńczycach. Władze kościelne pod presją władz państwowych musiały ustąpić i po paru tygodniach anulowały swoją wcześniejszą decyzję.  Po usunięciu z Nowej Huty ks. Chojnacki pracował krótko jako wikariusz ekonom w parafii w Grabiu k. Niepołomic, a następnie trafił do parafii w Babicach w dekanacie chrzanowskim. Po czterech latach, w 1973 r. został mianowany rektorem budującego się dopiero kościoła w Zagórzu, należącym do parafii babickiej. Tutaj bardzo zaangażował się w prace budowlane oraz w pracę z młodzieżą. Szczególnie dużo energii wkładał w walkę z pijaństwem. Został za to dwa lata później mianowany kanonikiem, a kilka lat później kanonikiem RM (z przywilejem noszenia rokiety i mantoletu). Został też wicedziekanem dekanatu chrzanowskiego i członkiem Rady Kapłańskiej.
Z chwilą powstania „Solidarności” od razu związał się z nowym ruchem. Związał się też z wieloma tworzącymi się wówczas ugrupowaniami niepodległościowymi. W tej atmosferze rodzących się nadziei, a zarazem zawirowań politycznych, przyjął w październiku 1981 r. propozycję objęcia probostwa w parafii pw. Narodzenia NM Panny w Krakowie-Bieżanowie. Była to bardzo stara parafia, założona jeszcze w XV w., a wówczas należąca do dekanatu Kraków-Podgórze. W tym czasie na jej terenie powstawały blokowiska, czyli osiedle Nowy Bieżanów z którego narodziła się kolejna parafia, przystępująca do budowy własnej świątyni. Również w starym Bieżanowie, gwałtownie rozwijającym się,  istniała potrzeba budowy nowego kościoła.
Dwa miesiące po objęciu parafii ks. Chojnacki przeżył dramat wybuchu stanu wojennego. Na to wydarzenie zareagował on natychmiastowo, odprawiając w pamiętna niedzielę 13 grudnia 1981 r. wszystkie msze św. – ku zaskoczeniu swoich parafian – w czarnym kolorze szat liturgicznych, czyli w kolorze żałoby. Z kolei parę miesięcy później w każdą pierwszą niedzielę po dniu 13-tym miesiąca zaczął oprawiać msze św. w intencji Ojczyzny. W samym zaś kościele wprowadził do wystroju wiele elementów patriotycznych, w tym orły w koronie, flagi narodowe i emblematy „Solidarności”, podnosząc w ten sposób swoich parafian na duchu. Słynne na cały Kraków stały się też choinka i szopka, na których zamiast świątecznego papierowego łańcucha rozciągnął drut kolczasty i wypisał daty powstań narodowych. Wszystko to spowodowało, że od władz państwowych nie otrzymał zgody na oficjalne na objęcie funkcji proboszcza, pozostając aż do końca, zgodnie z ówczesnymi przepisami, jedynie administratorem parafii. W jednym ze swych dokumentów pt. „Analiza działalności ks. Adolfa Chojnackiego w parafii Kraków-Bieżanów” funkcjonariusze SB pisali:

„Swoją działalność duszpasterską w nowej parafii rozpoczął od kampanii oszczerstw pod adresem władz, MO i LWP, oskarżając te instytucje o gwałt na narodzie. Prócz kazań o wyraźnie negatywnym wydźwięku, przy okazji świąt kościelnych organizował tendencyjny i jednoznacznie wrogi wystrój kościoła.
W dniu 24 I 1982 r. powiedział, że posłowie zostali wyznaczeni a nie wybrani i żądał aby głosowali przeciwko uchwaleniu dekretu o stanie wojennym. Tak w stanie wojennym, jak i po jego zawieszeniu ks. A. Chojnacki w dalszym ciągu w głoszonych kazaniach i intencjach otwarcie atakuje władze polityczne i administracyjne kraju. Neguje podstawowe pryncypia ustrojowe PRL i jej sojusze, szczególnie ze Związkiem Radzieckim. Wszelkie rocznice i święta państwowe wykorzystuje do przedstawienia zdarzeń i faktów w sposób fałszywy i jednostronny.
W okresie przed wyborami do rad narodowych prowadził na ternie swojej parafii kampanię „ośmieszającą” wybory, postulując m.in. aby uprawnieni do glosowania obywatele wrzucali do urn puste koperty, a karty wyborcze zabierali ze sobą i przekazywali jemu. W tym czasie w rejonie, który obejmuje parafia bieżanowska w kilku miejscach pojawiły się malowane plakaty wykonane w formie dyplomów dla niektórych mieszkańców „za zasługi w donoszeniu i szpiclowaniu”. Istnieją realne przesłanki, iż inicjatorem tej akcji był ks. A. Chojnacki.
Kolejnym forum szczególnie aktywnych ataków tego księdza na Rząd, ustrój, a szczególnie resort MSW stały się nabożeństwa odprawiane w trakcie trwania śledztwa o zabójstwo ks. J. Popiełuszki, a następnie „procesu toruńskiego”. Między innymi zorganizował wśród parafian akcje zbierania podpisów pod protestem skierowanym do Sejmu PRL przeciwko metodom jakich dopuszczają się w swej działalności funkcjonariusze MSW”.

Co do wyborów, które w tym czasie były kompletną fikcją trzeba powiedzieć. że ks. Chojnacki nie był wśród księży odosobniony. Zachował się bardzo ciekawy meldunek szefa krakowskiego SB z dnia 13 X 1985 r., który dla zobrazowania postawy duchowieństwa krakowskiego warto zacytować we większym fragmencie. Zaznaczyć przy tym trzeba, że określenie „księża poza krakowscy” oznacza duchownych z tego fragmentu diecezji kieleckiej, która wchodziła w skład województwa krakowskiego (dawny zabór rosyjski).

„Naczelnik Wydziału I Departamentu IV MSW w Warszawie.
Informacja
W nawiązaniu do szyfrogramu nr UG-02031/85 z dnia 9 X 85 r. informuję, że według wstępnych danych na terenie woj. krakowskiego do glosowania przystąpiło 167 księży diecezjalnych, 164 księży zakonnych, co stanowi 11% osób duchownych zamieszkałych na naszym terenie .
W głosowaniu nie wziął udziału żaden z biskupów krakowskich (bp Pietraszko pobrał zaświadczenie o głosowaniu). Wszyscy biskupi poza kard. Macharskim, który wyjechał do Rzymu, przebywali w kraju. Nie głosowali także rektorzy seminariów zakonnych i diecezjalnych, jak również kadra naukowa Papieskiej Akademii Teologicznej”.

Ks. Chojnacki z roku na rok coraz aktywniej rozwijał swoją działalność patriotyczną. Nie przeszkadzało mu to, że jego kazania były nagrywane i że był ustawicznie, nie raz w ostentacyjny sposób, inwigilowany. Nie ugiął się także z powodu przeróżnych szykan, a zwłaszcza działań tzw. nękających, polegających na plotkach rozpowszechnianych wśród parafian, anonimowych telefonach, listach z pogróżkami, a nawet na aktach agresji w postaci np. wybijania szyb na plebanii. Działania te były całkowicie bezskuteczne i świadczyły co najwyżej o prymitywizmie funkcjonariuszy SB oraz o ich bezradności wobec odważnego kapłana.
Kulminacja działań nękających miała miejsce w 1985 r., kiedy to 19 lutego tegoż roku w kościele w Bieżanowie 8 działaczy niepodległościowych, w większości członkowie krakowskiej Konfederacji Polskiej Niepodległej, pod przewodnictwem legendarnej suwnicowej ze Stoczni Gdańskiej, Anny Walentynowicz i przy pełnym poparciu ks. Chojnackiego, rozpoczęli słyną głodówkę, trwająca w sposób rotacyjny przez pół roku. Jako powód protestu podano:
– ataki SB na księży;
– więzienie w Polsce ludzi za ich przekonania;
– aresztowanie w Gdańsku 8 działaczy „Solidarności”.
Akcja ta od samego początku była inwigilowana i kontrowana przez SB. W meldunku nr 141 można przeczytać:

„W dniu dzisiejszym w kościele w Bieżanowie /4827B1/ o godz. 9.00 odprawiono nabożeństwo, które celebrował wikariusz tej parafii ks. Tomasz Boroń. Wygłosił on kazanie o treści religijnej, a na zakończenie stwierdził, że są wśród nas także osoby, które na znak protestu przeciwko szkalowaniu księży i więzieniu niewinnych osób rozpoczęły głodówkę. W nabożeństwie wzięło udział ok. 200 osób. Ustalono, że grupa kontynuująca głodówkę przebywa w jednej z sal katechetycznych w obiekcie kościelnym i że kontakt z nią utrzymuje proboszcz parafii ks. Adolf Chojnacki /17005/”.

Momentalnie też zaczął się nacisk na władze archidiecezji krakowskiej. Dwa dni później sam naczelnik Wydziału IV w Krakowie, ppłk Zygmunt Majka raportował:

„W dniu dzisiejszym zgodnie z rozmową przeprowadzoną w dniu wczorajszym przez tut. Wydział IV z kanclerzem Bronisławem Fidelusem, wezwany został do Kurii Metropolitalnej w związku z trwającą głodówką w kościele w Bieżanowie ks. A. Chojnacki, którego kard. Fr. Macharski zobowiązał do usunięcia z terenu kościoła protestujących osób. W odpowiedzi na apel metropolity ks. A. Chojnackiego stwierdził, że może jedynie wycofać się osobiście z udziału w akcji protestacyjnej, natomiast nie zastosuje żadnych środków perswazyjnych do pozostałych uczestników głodówki”. 

 

 

Heroiczne życie ks. Adolfa Chojnackiego - zakończenie (PL)

Wszelkie naciski władz państwowych na ks. Chojnackiego nie odniosły najmniejszego skutku. Duchowny, choć sam nie brał bezpośrednio udziału w głodówce (przez niektóre dni pościł jedynie o chlebie i wodzie), to jednak wspierał ją całkowicie. Głodujący nie tylko korzystali za jego zgodą z pomieszczeń parafialnych, ale i otrzymywali od niego wszelką pomoc, w tym też w zakresie w druku i kolportażu ulotek. Warto zaznaczyć, że środowisko Mistrzejowic, skupione wokół ks. Jancarza, powyższego protestu wprost nie popierało. Niemniej jednak ks. Chojnacki, biorąc udział w Msza św. za Ojczyznę, mógł publicznie składać sprawozdania z przebiegu protestu. Kolejny meldunek SB donosił:

„Wymieniony utrzymuje bliskie kontakty z ks. Kazimierzem Jancarzem i na bazie wspólnych „zainteresowań” każdorazowo asystuje w „nabożeństwach czwartkowych” w Mistrzejowicach, gdzie kilkakrotnie głosił kazania o tematyce i treści w równym stopniu zajadłe jak w Bieżanowie”. 

Duchownym, który bezpośrednio wsparł wówczas proboszcza z Bieżanowa, był jego przyjaciel, ks. Stanisław Konieczny, proboszcz w Mętkowie, a następnie w Świątnikach Górnych. W marcu 1985 r. prowadził on w Bieżanowie rekolekcje dla głodujących oraz zapraszał ks. Chojnackiego do głoszenia kazań w swojej parafii. Był też bardzo radykalny w swych działaniach patriotycznych.
Protest głodowy miał także dramatyczne momenty. Do nich zaliczyć można sprawę porwania i maltretowania przez funkcjonariuszy Służby Bezpieczeństwa, łącznie z poparzeniem papierosami, francuskiego księgarza, który odwiedził głodujących. W meldunku SB z 13 III pisano

„W dniu 12 bm. w czasie odprawy pasażerów na lotnisku w Balicach, przed odlotem rejsowym Kraków – Warszawa zatrzymany został ob. Francji – Frederic CASTAING, s. Michela i Josette, ur. 18 grudnia 1944 r. w Lavour, zam. 12 Rue gerande Paris 9, dyrektor księgarni „Libraire de l’Echigujen” w Paryżu, u którego ujawniono szereg materiałów związanych z trwającym w kościele w Bieżanowie protestem głodowym, a m.in. list otwarty głodujących do Macharskiego z 8 bm. Podpisany przez A. Walentynowicz (…) W/w został zatrzymany w areszcie”. 

Francuz został w końcu wypuszczony, ale sprawa ta ujawniła, że bezpieka w celu zlikwidowania protestu jest gotowa do rozwiązań siłowych.
Protest głodowy zakończył się ostatecznie 31 VIII 1986 r., w szóstą rocznice podpisania Porozumień Gdańskich. Wzięło w nim udział 387 osób z 67 różnych miejscowości. Wśród tych osób dużą grupę stanowili dawni żołnierze Polski Podziemnej oraz uczestnicy podziemia antykomunistycznego z lat 40- i 50-tych oraz byli więźniowie polityczni. Dla osób tych był wiernym współbratem i troskliwym duszpasterzem. Głodówka była wydarzeniem ogólnopolskim, mające duży wpływ na podtrzymanie ducha narodowego. Po zakończeniu protestu dni ks. Chojnackiego jako administratora w Bieżanowie były policzone. Miał on tego pełną świadomość. Odmówił jednak samodzielnego podania się do dymisji. Jego odwołanie zostało dokonane  w wyniku „kombinacji operacyjnych”, czyli intryg komunistycznej bezpieki. Czytamy o tym w esbeckiej analizie z 1986 r.

„3 lutego 1986 r. ks. A. Chojnacki stosownym dokumentem został odwołany ze stanowiska administratora parafii Bieżanów i skierowany na urlop wypoczynkowy.
Pomimo tego 13 lutego 1986 r. zorganizował tradycyjne nabożeństwo w intencji Ojczyzny, mające charakter „testamentu” gdzie na zakończenie pod tzw. tablica katyńską, odbierał od uczestników nabożeństwa ślubowanie kontynuacji prowadzonej przez niego działalności.
Podobne nabożeństwo odbyło się 19 lutego 1986 r. W trakcie jego trwania podnoszono zasługi ks. Chojnackiego, a także nawiązano do celów jakie miał protest głodowy. Całość miała charakter pożegnania ks. Adolfa Chojnackiego.
W dniu 21 lutego 1986 r. Kuria Metropolitalna w Krakowie decyzją kard. Fr. Macharskiego przeniosła ks. A. Chojnackiego do parafii Juszczyn woj. Bielsko-Biała”.

W nowej parafii, tak jak w Bieżanowie, wobec sprzeciwu władz państwowych nie otrzymał nominacji proboszczowskiej, pozostając jedynie administratorem. Pomimo tego w Juszczynie od razu obok intensywnej działalności duszpasterskiej, w tym zwłaszcza trzeźwościowej, rozwinął oczywiście także działalność patriotyczną. Przede wszystkim zaczął, tak jak w poprzednim miejscu, odprawiać msze św. za Ojczyznę. Przyjeżdżali na nie z odległych miast jego przyjaciele, w tym członkowie „Solidarności” i Konfederacji Polski Niepodległej, przemierzając w tym celu wiele kilometrów. On sam nadal jeździł do Mistrzejowic, gdzie głosił płomienne kazania. Organizował też wyjazdy swoich parafian np. do grobu ks. Jerzego Popiełuszki w Warszawie. Nawiązał także liczne kontakty z byłymi żołnierzami Armii Krajowej i WiN, mieszkającymi na tych terenach. Dbał bardzo o pamięć pomordowanych przez komunistów polskich patriotów, w tym zwłaszcza legendarnego Józefa Kurasia ps. „Ogień”. W latach następnych poświęcił sztandar „Ogniowców”, a także wiele tablic pamiątkowych.
Pojawienie się ks. Chojnackiego w rejonie Makowa Podhalańskiego postawiło tamtejszą bezpiekę w stan pogotowia, żeby nie powiedzieć lekkiej paniki. Dotyczyło to tak Wydziału IV w Bielsku-Białej, jak i placówki w Suchej Beskidzkiej. Przez pierwszy rok w sposób niewybredny, wręcz prymitywny, podejmowano działania zmierzające do zniechęcenia nowego proboszcza do pracy w Juszczynie. Atakowano go poprzez anonimowe telefony i listy oraz poprzez prowokacje m.in. przez rozpuszczanie wśród parafian informacji, że jest on chory psychicznie lub że posiada nieślubne dziecko. W szczególny sposób drwiono sobie z jego imienia, insynuując, że jakoby duchowny był synem oficera Wehrmachtu a cała rodzina w czasie wojny należała do grupy folksdojczów. Z kolei władze administracyjne odmówiły mu zgody na poprowadzenie procesji Bożego Ciała. Trzeba było ze strony ks. Chojnackiego ogromnej odporności psychicznej, aby to wszystko wytrzymać w nowym, całkowicie do tej pory nieznanym, miejscu.
Do niszczenia dobrego imienia dzielnego kapłana wykorzystano także szereg tajnych współpracowników. Jeden z nich otrzymywał od ppłk Stanisława Polaka, naczelnika Wydziału IV SB następujące polecenia:

„Uwagi:
TW otrzymał zadanie nawiązania kontaktu z ks. Chojnackim celem zorientowania się co do zamierza robić. Jak ocenia przeniesie go przez kardynała. W rozmowach z księżmi zorientuje się jak oceniają jego działalność z sąsiedniej parafii. Zwrócić uwagę na jego kontakty.
Przedsięwzięcia
Odnośnie Chojnackiego zwrócić uwagę, czy utrzymuje kontakty z ks. Zwolińskim z Rabki”.

Z kolei ten sam oficer parę miesięcy później tak ocenił możliwości prowadzonego przez siebie tajnego współpracownika.

„28 X 1986 r.
Dalsze kierunki wykorzystania TW „Tadek”.
Kierunki wykorzystania nadal są aktualne jak w poprzedniej charakterystyce. Przy pomocy TW można zabezpieczyć dopływ informacji o postawach i działalności ks. Chojnackiego, przekazywać do powielania przeciwko niemu kompromitujących go wiadomości, a tym samym uniemożliwienie mu zdobycia zaufania u księży sąsiednich parafii. Podobnie może być wykorzystany do ks. Zwolińskiego z Rabki, który występuje wrogo z ambony.
Ponadto można poprzez TW powielać w środowisku kleru korzystne dla służby informacje, urabiać opinię o osobach”. 

„Korzystne dla służby informacje”, to oczywiście informacje spreparowane przez SB, wyrządzające krzywdę patriotycznie nastawionym duchownym. Dyskredytowały one bowiem tych ostatnich tak w środowisku samych księży, jak i w oczach ich przełożonych. Powyższy cytat, to klasyczny przykład, że niektórzy tajni współpracownicy nie tylko dostarczali informacji, ale i brali udział w akcji dezinformacyjnej.
Gdy działania nękające obu Wydziałów ani nie zmieniły postawy ks. Chojnackiego, ani nie skłoniły go do opuszczenia Juszczyna, to wówczas Służba Bezpieczeństwa przystąpiła do dalszego  etapu, którym miała być fizyczna likwidacja kapłana. W maju 1987 r. Wydział IV w Bielsku-Białej wszczął sprawę operacyjnego rozpoznania o kryptonimie „Adwokat”. Jej głównym figurantem był oczywiście niepokorny proboszcz. Przygotowywano szereg działań dywersyjnych, polegających począwszy na otruciu psów i zamalowywaniu okien plebanii, a na podpaleniu garażu i zabudowań gospodarczych skończywszy. Miano nawet przygotować zamach, polegający na obrzuceniu samochodu ks. Chojnackiego kamieniami w celu spowodowania śmiertelnego wypadku drogowego. Sprawę przygotowanego zamachu, na szczęście niezrealizowanego, ujawnił były funkcjonariusz SB, Kazimierz Sułek. Sprawy tej jednak nigdy do końca nie wyjaśniono, choć w latach 1990-1994, już w wolnej Polsce, toczył się proces w tej sprawie. Główni oskarżeni: naczelnik Wydziału IV SB w Bielsku-Białej Stanisława Kała i oficer Marek Kencki zostali uznani winni, ale od razu zwolniono ich na podstawie amnestii.
Po zwycięstwie „Solidarności” ks. Chojnacki podjął się nowej misji, wynikającej także z pobudek patriotycznych. W 1993 r. zrezygnował z prowadzenia parafii w Juszczynie i za zgodą kardynała Macharskiego udał się do pracy wśród Polaków na Wschodzie. Przez pierwsze dwa lata pracował na Bukowinie w Rumunii, wśród swoich rodaków, których przodkowie osiedli się tutaj w czasie zaborów. Przez następne dwa lata pracował na dawnych Kresach Południowo-Wschodnich, należących obecnie do Ukrainy. Od strony administracji kościelnej był to teren archidiecezji lwowskiej. Bardzo ciężka praca duszpasterska, liczne dojazdy do filialnych kościołów, a przede wszystkim ciężki klimat i trudne warunki życia, bardzo mocno nadszarpnęły zdrowia niestrudzonego kapłana.
Ks. Adolf Chojnacki ze względu na pogarszający się stan zdrowia musiał w 1997 r. wrócić do kraju. Nie powrócił jednak do czynnej pracy duszpasterskiej, rezygnując z przyjęcia proponowanego mu probostwa w nowej parafii. Zamieszkał w Domu Księży Emerytów w Makowie Podhalańskim. Do końca jednak utrzymywał kontakty z działaczami niepodległościowymi. Włączył się także w sprawę Krzyża Papieskiego na Żwirowisku w Oświęcimiu, zostając kapelanem środowiska uczestniczącego w obronie tegoż Krzyża.  Zmarł 22 marca 2001 r., w 69 roku życia i 45 roku kapłaństwa. Jego pogrzeb odbył się w Juszczynie, gdzie został pochowany na cmentarzu parafialnym.
Podsumowaniem działalności tego wspaniałego i gorliwego, a zarazem bezkompromisowego, kapłana niech będą słowa działacza „Solidarności” Jacka Smagowicza, zaczerpnięte z doskonałej (ciągle niestety pozostającej w maszynopisie) publikacji Dominika Guzika pt. „Kapłani w strukturach opozycji politycznej w Krakowie w latach 1981-1989”.

„Był bardzo surowy i wymagający w stosunku do siebie i innych. Miał wyjątkowy dar przyciągania do siebie ludzi, zwłaszcza tych pokrzywdzonych przez władze. Dlatego właśnie opiekował się wówczas żołnierzami Polski Podziemnej będąc ich kapelanem i przyjacielem. Szczególnie mocno związany był z ugrupowaniami niepodległościowymi, gdyż sprawę odzyskania przez Polskę pełnej niepodległości zawsze traktował priorytetowo”.

 

ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski

 

Od redakcji:
Ks. Adolf Chojnacki w latach 1995-1997 pracował w archidiecezji lwowskiej. Od 1995 r. był wikariuszem w Łucku oraz administratorem parafii Ołyka i Cumań na Wołyniu (diecezja łucka była odnowiona dopiero w 1996 roku), a w latach 1996-1997 był proboszczem par. Krukienice i Myślatyce. I właśnie z tej racji, że ks. Adolf Chojnacki pracował w Łucku i okolicy publikujemy powyższy materiał.
Ks. Tadeuszowi Isakowiczowi-Zaleskiemu serdecznie dziękujemy za przesłanie nam tego artykułu.

[„Wołanie z Wołynia” nr 1 (74) ze stycznia-lutego 2007 r., s. 31-39.]

Święta

Niedziela, II Tydzień Wielkanocny Rok A, I Druga Niedziela Wielkanocna czyli Miłosierdzia Bożego

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3023302

Statystyki

Zegar